ARTarea – інтернет-журнал журналу «ARTarea»
Фільм Петра Померанцева «Викрадення Європи» отримав протилежні відгуки зі сторони глядачів, адже автор не просто зняв стрічку про багатонаціональне Закарпаття – він протиставив людей, які живуть на межі бідності, світові ситого шоубізнеса та підняв проблеми нацменшин, які, очевидно, не всі хотіли би чути. Останнє він зробив не через інтерв’ю з високопосадовцями та експертами, а через спогади людей різних поколінь і народів.
Проста, але ефектна структура фільма спочатку вводить у ступор, а потім – змушує очікувати наступної частини. Автор ніби проводить глядачів оселями своїх героїв, показує їх життя і побут без зайвих прикрас і закадрового тексту. Він постійно різко звертає з цієї сюжетної дороги, а за поворотом – гламурне і яскраве Євробачення. На кожному з частин фільму Маша Єфросініна з радісним обличчям у блискучій сукні запрошує на сцену чергового виконавця – представника Румунії, Німеччини, Росії т.д.
Контраст виражається насамперед у різниці між вилизаним шоу з неправдоподібними посмішками та колоритним селом, містом, вулицею з його різномастими сумними, засоромленими, веселими, зацікавленими жителями. Якщо атмосфера Євробачення – це всезагальне сліпуче свято, на якому оплески можуть бути штучними, то на Закарпаття все справжнє і непідробне: сакури, бруд на сільській дорозі, бідні хати, корова у хліву. Це різноманіття відразу вдаряє глядача і він з подивом чекає пояснення, а отримує – пісню.
Акцентуючи увагу саме на співі румунської дівчинки, акордеоні цигана, на злагодженому народному хорі, думаю, Померанцев змушує подумати, яка є справжня пісня народу. Хто справжній представник народу: виконавець, який під сучасні біти репрезентує себе чи дідусь на інвалідному візку, який співає тремтливим голосом пісню своєї власної війни, репрезентуючи так ціле покоління?
Водночас, кожна частина фільму – це особиста історія конкретної маленької людини, яка зворушує більше, ніж великі історичні події у підручника. Тому, хто хоче дійсно пролити світло на обставини потрібно неймовірно близько підходити до людської душі і водночас – стояти осторонь, складати картину. Голі цифри, статистика, факти – це вражаючі речі, але вони ніколи не змусять занурюватись у події так, як щирі емоції учасників цих подій. При цьому Померанцев не женеться за сенсацією, не шукає ексклюзив. Люди – ось вони, на городі, у будинку, грають на акордеоні. Він ставить їм прості людські запитання, про те, що вони вкладають у сенс своїх пісень, чи вважають вони себе європейцями і т.д. , хоч і робить це у досить різкій манері. І ця манера – один із тих моментів, які мене дещо відсторонили від фільму. Склалось враження, ніби Померанцев намагається вивести їх на конфлікт або провокує, хоча зміст його запитань дисонує з тоном. Втім, це не завадило вслухатись у відповіді, які розкривали такі різні світогляди людей, що живуть в одному регіоні.
Він показує Закарпаття як таку собі маленьку Європу, де ніхто не дивується звідки ти і яка кров у тобі тече, хто твої батьки і за що ти вболіваєш. Водночас, за усім цим криється величезний пласт історії, у якій бувало всяке – і моменти підтримки, і ворожнечі, і винищення. І все ж на першому місці у цьому фільмі – пісні представників різних народів на Закарпатті. Вони також репрезентують те, як в цьому регіоні, так само як і в усій Європі, уживаються різні самобутності, як вони виражають себе і як викристалізовуються в умовах постреволюційної реальності (йдеться про Помаранчеву революцію у 2004). Особливо це стосується русинів, які не мають іншої відповіді на питання про національну ідентичність окрім як «Ми не українці.» Особливо дивно для мене на цьому фоні бачити мовчанку українки. Весела, трохи наївна, але німа українка на фоні голосистих сусідів, яку наприкінці фільму просять показати слово «темно».
Напевно, Україна постає тут німою саме тому, що протягом своєї історії не мала можливості прохати про допомогу, не мала можливості заявляти про свою самобутність та своє «Я». Була німою. Цей момент викликав дискусію. І хоч я намагаюсь знайти у цьому прихований сенс, проте таке закінчення фільму виявилось не зовсім зрозумілим для мене і навіть зайвим, адже змістило фокус на зовсім інші речі.
Зрештою, набагато важливішими у цьому фільмі для мене виявився акцент на простих людях Закарпаття, які так чи інакше зберігають в цій країні свою самобутність і усвідомлюють свою національну ідентичність. Їх марно питати про якісь високі речі, у них є свої непрості спогади та сформований досвідом своєрідний світогляд, з чого ми лише можемо робити висновки про справжню душу цього регіону України.
Підготувала Ірина Продан