Про що ми мовчимо? (за твором Генріха Белля «Мовчання доктора Мурке»)

Мовчання – тема, на яку зараз не так часто говорять. Мовчання – це не тема для розмови. А дарма, адже воно може «розповісти» багато цікавого. Сьогодні приводом до такої розмови став твір «Мовчання доктора Мурке». Спробувала розібратися, що ж таке мовчання, чи ми узагалі мовчимо, чому колекціонує мовчання доктор Мурке і про що він мовчить, коли мовчання є лихом, а коли – добром, і, врешті-решт, про що ж ми мовчимо.

Що таке мовчання?

Академічний тлумачний словник української мови в 11 томах каже, що «мовчання – це дія за значенням мовчати». А слово «мовчати» містить у собі аж шість (!) дефініцій: «нічого не говорити; не розказувати, не говорити про кого-, що-небудь, зберігати в таємниці; не видавати звуків, не порушувати тиші; не давати про себе знати; не виявлятися (про почуття, переживання); не висловлювати відкрито своєї думки, не діяти, не втручатися в що-небудь. не писати листів, не відповідати на них; не писати, не друкувати своїх творів (про письменників); покірно терпіти, зносити що-небудь».

Чи можемо трактувати мовчання як відчутність мовлення у просторі? І чи означає воно водночас обов’язкову присутність мовлення/ розмови/діалогу всередині людини? Беззвучність зовні і буря всередині?

Чи ми узагалі мовчимо?

Якщо аналізувати частоту появи дописів у соцмережах, то складається враження, що не замовкаємо ні на хвилину. Іншим людям неодмінно потрібно знати, чим ми снідали, як добиралися на роботу, як гарно виглядають ноги у нових капцях. Ми щодня викладаємо безліч фото в Інстаграмі – золотої осені, спільні селфі з друзями, смачний чай у кав’ярні, щойно прочитана книжка. У Фейсбуці не можемо втриматися, щоб не висловити власну думку про ту чи іншу подію, не зважаючи на те, розібралися ми у ситуації чи ні. Не можемо пройти повз, щоб не поширити допис зі сторінки найкращого друга. І звісно, класика жанру, посперечатися у коментарях. Їх можна приправити ти ще й перченим слівцем. У Твіттері ми твітимо кілька разів на день – трапилася смішна ситуація, викладач сказав цікаву фразу, не можемо стримати обурення через щось.

Ні секунди тиші чи мовчання. Ми не мовчимо. Ми завжди комунікуємо. Ми віддалені від наших близьких, тому намагаємося завжди бути на зв’язку, на видноті, бути у мережі. А вона не терпить мовчання. Тим не менше, усе ж залишаються теми, на які ми мовчимо, теми-табу, які не прийнято обговорювати: здоров’я, гроші, релігія, політика, особисті негаразди.

Чому Мурке колекціонує мовчання?

Головний герой працює у Будинку радіо, у відділі культури. До того він здобув ступінь магістра психології, закінчив курс із відзнакою. Парадоксально, та я не можу назвати людину, яка працює на радіо, журналістом. Працівником ЗМІ – так, але не журналістом. Для мене ця професія асоціюється із творчістю, генерацією ідей, і навіть рутина тут крутиться довкола творчої праці. А Мурке увесь твір займається лише перероблюванням чужих промов. Чи це те завдання, якого він вартує? Безумовно, що ні, чоловік здатен на більше, аніж вирізати слово «Бог» із виступу Бур-Малотке. Але він не говорить про це, він не опирається системі, яка тисне на нього.

Єдиний протест, на який здатний Мурке – це познущатися над Бур-Малотке під час перезапису потрібних фраз для промови. І все. Жодного висловлення обурення, намагання поговорити із шефом. Герой розуміє, що та робота, яку він виконує, не варта нічого, це кон’юнктурщина і немає гарантій, що завтра високопоставлений чин не захоче поміняти усе назад. Але наш персонаж мовчить. Про що саме? Про тиск системи. Про своє прогинання під неї. Про невдоволення діями керівництва. Про беззмістовність завдань, які йому дають. Про ненависть та огиду до Бур-Малотке.

Можливо, Мурке колекціонує мовчання, бо йому його бракує? На радіо, яке у тексті ще називають «нужником», складно знайти хоча б кілька хвилин мовчання. Сам герой скаржиться на це, що йому поки вдалося назбирати дуже мало. Навіть якщо такі мовчазні миті є, то їх намагаються заповнити (як у випадку із діалогом Бога й атеїста).

Сам Мурке – це втілення мовчання. Мовчазного протесту. За увесь твір він говорить дуже мало, набагато більше відбувається його внутрішніх діалогів. Мурке любить мовчання, проте йому надзвичайно бракує його. Парадоксально, та чоловік обрав собі професію та місце роботи, які є, фактично, антонімом до мовчання. Чому? Бо він не здатен чинити опору, він звик мовчати, терпіти, коритися. Збоку це здається дивним і нерозумним, але таку ситуацію варто екстраполювати на наші реалії.

Коли мовчання – лихо

Самі українці звикли мовчати, терпіти, мовчки зносити незгоди та несправедливість доти, доки не припече. Тоді ми виходимо на майдани та чинимо революції. Яскраві приклади останніх років – Революція Гідності, Помаранчева Революція, Революція на граніті. Якщо розглянути їх детальніше, то стає зрозуміло, про що мовчимо ми, українці: про неефективну владу, яка дозволяє собі красти, а ми заплющуємо очі, виправдовуючи хабарництво «як нашу національну рису характеру». Ми мовчимо про маніпуляції під час виборів, про підкуп виборців, виправдовуючи це тим, що «нема грошей, не гріх від кандидата узяти пакет гречки, бо мій голос і так нічого не вирішує». Ми мовчимо, коли хочуть потоптати нашу гідність, коли намагаються без нашого відома змінити курс нашої країни і думають, що «вони й так не помітять». Але ми помітили. І цього разу не змовчали. Але виникає запитання – чи варто було так довго терпіти і доводити самих себе до цієї «точки кипіння»?

Ще один приклад мовчання, за яким не треба далеко ходити – це Росія. Цього літа мала змогу поспілкуватися із російським правозахисником із Воронежа Андрієм Юровим, який розповідав про свій досвід життя у російській «глибинці», якою він сміливо вважає це місто. Фахівець твердо переконаний, що російський народ не здатен на революцію та мовчання. Йому надсилають платіжки за комунальні послуги, які уп’ятеро вищі за реальну ціну – і люди платять. Платять і мовчать (дуже нагадало українські реалії, формулу розрахунку ціни на газ «Роттердам +»). Мовчать про несправедливість, підвищення пенсійного віку, мізерні пенсії, життя на межі із виживанням, владу, якою невдоволені, та яку бояться.

Коли мовчання – добро

Є у тексті Генріха Белля ще один персонаж, про якого ми не згадали – Бур-Малотке. Саме через його метушливу та завбачливу персону й зав’язується конфлікт у творі. Автор розповідає, що «він був автором численних книжок критико-філософського змісту, співробітником трьох журналів та двох газет, і, крім того, головним редактором найбільшого у країні видавництва». Цей опис неначе говорить сам за себе – такій важливій людині просто ніколи мовчати, він увесь час говорить. На цьому наголошує й Мурке, коли говорить, що з його промови «не назбираєш мовчання й секунди». Бур-Малотке постає у творі як символ суспільства, яке відійшло від загальнолюдських цінностей і віри. Це твердження можна вдало проілюструвати бажанням чоловіка замінити у своїх виступах слово «Бог» на фразу «та вища істота, яку ми шануємо». А чому? «Бур-Малотке, за його словами, «якось серед ночі відчув у душі сумнів релігійного характеру, побачив раптом і свою провину в релігійних надмірностях німецького радіо» і через це поклав собі викреслити з обох своїх півгодинних виступів про суть мистецтва слово «Бог».

Бур-Малотке відмовився від Бога. І від мовчання. Постійною відсутністю тиші він намагається не чути себе. Відомий французький філософ та математик Блез Паскаль казав, що «Потрібно зберігати мовчання наскільки це можливо, і розмовляти лише з Богом». Бур-Малотке відсторонився від Бога, він намагається знищити навіть сліди свого спілкування з Ним, стирає докази того, що вимовляв Його ім’я. Мовчання – це добро тоді, коли воно є заглибленням у себе, змогою почути себе, зрозуміти, ким ти є, що тобі потрібно. Мовчання є можливістю поспілкуватися із Богом. Бур-Малотке відмовився від Бога і тому відмовився від мовчання.

Про що ми мовчимо?

Ми мовчимо про різні речі. Про негативні та неприємні, а також і позитивні, коли не хочемо їх виносити на публіку та прагнемо приховати. Ми мовчимо, коли заглиблені у себе, коли намагаємося почути власний внутрішній голос, коли спілкуємося із Богом. Ми мовчимо про тягар, який терпимо, і про велике полегшення, яке здобуваємо у розмовах у Господом, бо часто ці речі – глибоко інтимні, зрозумілі лише вам двом. Ми мовчимо про добро і про зло. Ми мовчимо.

Авторка – Ірина Ладика