“Тарас Бульба”: п’яні металісти, запальна музика і дощ

13-15 вересня вкотре відгримів дубненський фестиваль «Тарас Бульба», який є найстаршим рок-фестивалем України. Чесно кажучи, спершу я не планував сюди приїздити, але мені вдалося виграти квиток, тож я, не шукаючи компанії, вирушив самотужки у місто, оспіване колись Гоголем. Як виявилося, все це було недарма.

Сам фестиваль є відверто роковим. Більше того, на відміну від більшості українських фестивалів, де вже тривалий час ми можемо спостерігати засилля попсових виконавців а-ля «O. Torvald” чи “Бумбокс», на «Бульбі» домінують важкі напрямки , зокрема, метал. Саме тому серед відвідувачів можна було зустріти чимало металхедів з усіма їх атрибутами – довгими патлами, косухами, жилетками з логотипами різноманітних метал-виконавців і, звісно, алкоголем. Так, випивки тут справді було багато, вона вільно продавалася на території стадіону «Спартак», де і творилося все дійство, вона тоннами скуповувалася в найближчих магазинах, і хоча вона вже вважається традицією фесту, все ж дещо насторожує – а раптом хтось з цих п’яних тусовщиків надумає вночі штурмувати мій намет або полізе раптом битися? Втім, таких проблем не виникло, металісти (де ще стільки моєї братії, як не тут?) виявилися добрими і приємними, шкоди вони завдавали більше собі подаючи в болото під улюблену музику або хитаючи огорожу, які відгороджують їх від сцени, а єдиним недоліком виявилося горлання заїжджених шлягерів до ранку, які заважали мені та більш адекватній частині наметового містечка спати вночі. Втім, це не найважливіше.

Тепер щодо самої програми фестивалю. Тут традиційно є три сцени: велика, альтернативна та літературна, крім того, вночі ще й функціонувала відповідно й нічна. Велику представляли само собою вагомі гурти, з яких я за усі три дні відвідав олдскульно-вінтажні блюз-хард-рок-команди «Еней» («не польський «Еней», а український, як сказав їх вокаліст) та «Жнива» з традиційними для 80-90-х соціально-стьобними піснями, такий же, тільки більш сучасний гурт «Брати Станіслава», забуту, але колись популярну «НіаГару», королів українського хеві-фольку, моїх улюблених «Тінь Сонця», ню-металічних «Карну» та «АННУ», під чиї хіти вдалося добряче послемитися і навіть отримати від п’яного фаната кулаком по носі. Були там також «Борщ», «Space of Variations», «Брем Стокер», «Kozak System”, «Morphine Suffering”, «Жадан і Собаки» і ВНЕЗАПНО Христина Соловій, яка зі своєю лайтовою програмою, м’яко кажучи, виглядала на цьому фестивалі не дуже доречно, та й на її виступі місцевих жителів було більше, аніж відвідувачів фестивалю. Що ж, хороший маркетинговий хід.

Мене більше вабила альтернативна сцена, названа так дещо недоречно, враховуючи те, що її представляли переважно металісти та корщики, а не альтернативщики. Щоправда, хардкорних і металкорних гуртів тут було надто багато, і від постійних одноманітних брекдаунів вже дещо нудило, проте вони переривалися виступами кількох команд, на яких я чекав: готів з «Полинового Поля», які нещодавно вирішили повернутися з тривалої відпустки, київських павер-металістів «Sunrise», з якими вперше виступила їх менеджерка Сандра Конопацька в якості саксофоністи, язичників «Paganland» та «Znich» та монументальних бекарів «Khors» з Харкова. Приємним відкриттям стали харизматичниі італійці «Sailing to Nowhere». З нічної сцени мене вразив культовий гурт «Вій», на якого я нещодавно підсів і який, вкрай рідко видаючи альбоми, порадував таки новим матеріалом. Літературну сцену я, на жаль, майже повністю пропустив як через надання пріоритетів музиці на фестивалі, так і через дещо упереджене ставлення до сучасної поезії. Бачив тільки виступ чудового лірника Андрія Лящука з його старовинними творами і краєм вуха чув графоманію про татуйовані руки від Євгенії Чуприни. А загалом, найбільшою літературною подією для мене стало придбання книги Валерія Шевчука «Три листки за вікном», яку вже давно розкупили у львівських книгарнях.

Недоліком виявилася погода. Коли ти щодня трясеш своїм хаєром під улюблену музику, виникає потреба, його помити, проте помити його могли тільки волинські дощі, які поперемінно падали і припинялися, змушуючи регулярно натягати дощовик і потім спати в наполовину мокрому наметі, яка через неуважність залишається відкритою і яку не рятує навіть целофанове накриття. Втім, за ті кілька днів до відсутності цивілізації починаєш звикати, і вона починає видаватися нормальною. А загалом, фестиваль «Тарас Бульба» виявився для мене, шанувальника української важкої музики, просто блискучим способом насолодитися улюбленими виконавцями, отримати такий приємний біль у шиї, знайти нових друзів і поспостерігати за найрізноманітнішими людьми зі сторони. Однозначно вартий уваги захід.

Автор: Михайло Сокульський

Фото з Інтернету