Професія журналіста небезпечна не тільки тому, що можна потрапити у гарячу точку і померти від кулі. Не тому, що журналіст може піддаватись насиллю та переслідуванням. І навіть не тому, що завжди існує ризик опинитись за гратами за свої слова. Журналістика часто небезпечна своїми згубними наслідками НЕ для сами журналістів, а для тих, кого вони необачно згадали у своїх матеріалах. Ціна помилки журналіста інколи буває зависокою. Про це – драма Рода Луї «Нічого, окрім правди».
Отож, сюжет. На президента США скоїли замах. Влада швидко з’ясувала, що винних слід шукати у Венесуелі і розпочала війну проти цієї країни. Втім, журналістка крупного видання Рейчел Армстронг опублікувала сенсаційний матераіал, у якому викриває злочин влади: в ході розслідування виявилось, що Венесуела ніяк не причетна до замаху. Здавалось би, що цікавого? Але у матеріалі їй довелось розповісти агента ЦРУ Еріку Ван Дорен, яка займалась розслідуванням, написала звіт про непричетність Венесуели і до якої влада США не дослухалась. Як ми знаємо, агенти ЦРУ працюють таємно і ніхто не може розкривати їх особистість. Тож досить швидко на Рейчел звернули увагу спецслужби, вимагаючи назвати джерело, що видало Еріку. Журналістка відмовляється це робити і потрапляє до в’язниці на довгих 3 роки, адже її дії загрожують національній безпеці. Втім, не лише життя Рейчер перетворилось на пекло. Вся увага преси перекинулась на Еріку Ван Дорен. Їй більше не дозволяють займатись в благодійній оранізації, доньку доводиться відправити в інший штат, її саму постійно переслідують представники ЗМІ, а в ЦРУ підозрюють, що це вона видала державну таємницю. Це приводить до того, що за кілька місяців жінку вбивають.
Чим більше дивишся цей фільм – тим більше питань виникає і тим більше змішується чорне і біле у цій ситуації. Якщо на початку існує чітка впевненість: «Так, журналістка розкрила злочин, вона показала справжнє обличчя влади, вона не видала свого джерела – і це робить їй честь», то наприкінці у повітрі витає десяток питань про журналістську етику, особистий вибір, життєві пріоритети і т.д. Чи мала журналістка публіковувати матеріал, що зруйнував життя ні в чому не винної людини? Чи варто було до останнього триматись за принципи і не видавати джерело, коли через ув’язнення вона втратила найдорожче: сина та чоловіка? Чи були її справжні цілі такі істинно благородними, чи вона просто хотіла натрапити на сенсацію і мала лише меркантильні мотиви? Список можна продовжувати, а відповіді будуть різнитися.
В одній із сцен Рейчер дає інтерв’ю журналістці світської хроніки, яка намагається випитати у неї, хто ж дав їй інформацію про Еріку Ван Дорен. Помічаючи, що та не на її боці, Рейчел говорить їй:
– Ви кажете, що теж не видаєте своїх джерел. Але вам і не потрібно боятись переслідувань з боку держави.
-
Чому?
-
Тому що правління не цікавить, де Періс вечеряла минулого тижня.
І це єдина, в чому вона права. Наскільки легко говорити про «правду і тільки правду», коли ти не у зоні ризику, настільки ж важко робити вибір, коли усвідомлюєш всю небезпеку. Зрештою, про неї поговорили тиждень-другий і забули. Забули громадяни, забув чоловік, забула її рідна газета, яка мала б захищати своїх працівників. Її слава героїні, що розкриває правду народу, швидко випарувалась а залишився лише тюремний термін за те, що вона, незважаючи на шалений моральний тиск, так і не видала своє джерело.
Загалом, фільм важко назвати геніальним, він тримається лише на ідеї. Сама картинка не тішить неймовірною операторською роботою, актори – геніальною грою, а музика – якоюсь оригінальністю. Здається, що режисер наполегливо хоче подати нам історію журналістки під своїм соусом: «героїчної і нескореної владою», протиставляє її іншим «кровожерливим» журналістам, а наприкінці фільму дає зрозуміти, чому головна героїня так вперто не видавала свої джерела. Проте чомусь зовсім не хочеться вихваляти принциповість Рейчел. Скоріше, поспівчувати. Вона з самого початку допустила фатальну для себе і інших помилку, опублікувавши матеріал, що викривав одне і зруйнував інше. А після публікації відступати їй було вже пізно. Вона, фактично, вже не мала вибору. В погоні чи то за славою чи то за Пулітцерівською премією, журналістка зламала життя іншій жінці, її родині, своєму чоловікові, сину і, на кінець, собі самі. Фінальні титри йдуть на фоні єдиного питання, яке беззвучно тягнулось протягом всього фільму і,зрештою, виникає в голові глядача: «То чи варта правда людського життя?»
Автор: Ірина Продан
Фото з Інтернету