«Час прощання» – найбільш особистий фільм Франсуа Озона

Вам колись було фізично боляче під час перегляду фільму? Мені – так. Стрічка Франсуа Озона «Час прощання» (2005 рік) буквально вхопила за душу, і змусила пережити останні дні головного героя на «власній шкурі». Хоча я не думала, що зможу осягнути внутрішній світ чоловіка-гомосексуаліста, який помирає наодинці від онкохвороби – без прийняття збоку власної сім.ї, у конфлікті із коханим, покинутий друзями. І тут зіграли роль не лише якісно підібрані актори, віртуозна робота оператора, нетривіальний сюжет. Мене підкупила розхристана і аж надто прозора правдивість стрічки.

Зняти таке могла лише людина, яка сама переживала і щоденно переживає схожий досвід самотності, нерозуміння і внутрішнього болю. Як відомо, Франсуа Озон є відкритим геєм, і цей фільм він створив саме у період так званого «середнього віку». Тобто стрічка «Час прощання» стала своєрідним міркуванням на тему «Якби я помирав сьогодні». Звісно лише сам Франсуа Озон може стверджувати чи є головний герой фільму його альтер-егом. Втім елементи біографії режисера прочитуються легко.

Головний герой – 31-річний Ромен, як і Франсуа Озон фіксує життя на камеру. Тільки він не режисер-експериментатор, а успішний фотограф. У чоловіка складні стосунки із родиною. Батьки не до кінця готові прийняти гомосексуальні нахили сина, вони досі мріють про онуків. Із сестрою у Ромена також постійні непорозуміння, він не підтримує її цілковитого занурення у життя власних дітей. Ця ниточка теж пов’язана із особистою історією режисера. Про непрості стосунки із рідними Озон прозоро натякнув у ранній і провокативній роботі «Щурятник», яка втім отримала схвальні відгуки критиків. А бажання мати дитину (батьківство у «Часі прощання» є кульмінацією і рефреном) підсвідомо закладене у кожній людині, не залежно від сексуальної орієнтації.

Фактично «Час прощання» – це смерть, або точка неповернення. Однак прощання може бути не лише із життям, але із власним «Я» також.

Останнім часом стрічки про смерть ввійшли у моду. Всі чули про фільми «Поки не зіграв у ящик», «Достукатися до неба», «У всьому винні зірки», «Солодкий листопад», цей список можна продовжувати довго. Режисери апелюють до історій онкохворих людей, які намагаються в останні місяці життя все змінити на краще: знайти  кохання, зробити екстраординарні вчинки (побачити Париж, проїхати світ автостопом, навчитися грати на саксофоні, тощо). Чимало з таких стрічок вже стали класикою.

Однак «Час прощання» абсолютно відрізняється від інших стрічок на цю тему. У фільмі йдеться про фінал життя ще молодого, але вже не юного чоловіка саме нетрадиційної орієнтації. І цей фокус дуже важливий.

Наше суспільство побудоване на постійному русі. Сучасна людина проводить час за гаджетами, гортаючи безкінечні світлини знайомих, ставлячи лайки, біжучи на зустріч реальності із паперовою склянкою кави у руках. Так само і Ромен. Він жив не озираючись назад. Планував масштабні зйомки у Японії, повсякденно ішов назустріч майбутньому. Але раптом лікар повідомив, що цього майбутнього вже немає. Вихід – хіміотерапія. Яка однозначно знищить чорні кучері красеня Ромена (разом із звичним життям та безтурботністю), але навряд радикально допоможе. Так, для головного героя починаються особисті «ходіння по муках».

Спершу – проблеми на роботі. Хвороба не дає вести звичне життя. Ромен намагається налагодити стосунки із батьками та сестрою. Але це не вдається. Поділиться болем він тільки з бабусею (яку зіграла блискуча Жанна Моро). Коли вона запитає, чому онук розповів саме їй, він відповість цинічною фразою: «бо ти й сама однією ногою в могилі». Власне ця бабуся є найближчою за духом до цього складного чоловіка. Він досі для неї просто онук. Чистий і світлий кучерявий хлопчик. Який колись із сестрою будував будиночок на дереві і багато мріяв. Відбитки часу ніколи не порушать цього для бабусі.

Також Ромен пориває свій багаторічний роман із бойфрендом Сашею. Вони жили разом, а почуття поволі згасли. Так буває, і це ще один символ непостійності, і плинності всього у фільмі.  У «Часі прощання» немає абсолютних величин.

Водночас у фільмі постійно присутня ретроспектива. Смертельно хворий Ромен раз по раз бачить себе колишнього. З цього і починається «Час прощання» – маленький хлопчик, який поволі входить у морські хвилі. Море стає символом життя, смерті, тяглості поколінь. Ромен відгукнеться на поклик життєствердження. Він все ж таки зачне сина з незнайомою жінкою, яка не могла мати дітей із своїм законним чоловіком.

Втім сюжет – лише один із акордів «Часу прощання». Фільм не заколисує, а будить вихор думок, відчуттів, емоцій. Півтори години минають аж надто швидко, як і життя Ромена. Мене найбільше зачепила разюча, холодна самотність, яка закладена у «Часі прощання». Кадри, коли Ромен готує собі пасту, а потім повільно їсть її наодинці, потім корчиться від болю на підлозі власної ванної кімнати, і всіма хребцями випинається його гола спина, буквально вгризається у шкіру глядача голками співчуття і напевно аритмії. Бо це дуже боляче бачити абсолютну самотність іншої людини. Адже розуміння того, що кожен у процесі смерті – сам  – приходить до кожного.

На порозі кінця головний герой «Часу прощання» особливо гостро бачить і потворний бік людського життя. Пригнічений своїми бідами він приходить у бар і спускається на нижній поверх. Там, задовольняючи свої первинні інстинкти розважаються його друзі. На тлі лунає класична музика. Фактично – це алегорія пекла.

Піднімає Франсуа Озон також релігійну тему. Хрест на шиї Ромена потрапляє у об’єктив ще на початку фільму, коли головний герой прокидається у одному ліжку із своїм коханцем. Вже цей епізод свідчить про внутрішнє розділення Ромена: його гомосексуальність  (гріх) з одного боку і можливо підсвідоме, закладене батьками християнство з іншого. Тоді, цілком природно, що у певний момент своїх поневірянь за крок до смерті, Ромен приходить у храм. Мимоволі він  пригадує дитинство і першу закоханість у друга-однолітка. Вже наприкінці фільму, коли Ромена запитують, чи хотів би він бути похованим за певним релігійним обрядом, головний герой маніфестує, що «це ні до чого».

Фінал «Часу прощання» очевидний. Ромен помирає. Сонце, як останній подих дня і життя цієї конкретної людини поволі згасає біля лиця Ромена.  Все завершено. Проте глядач розуміє, що коло лише зробило свій оберт, і зовсім скоро нащадок Ромена замінить його на загадковому і однозначному шляху.

Автор: Оксана Бабенко

Фото з Інтернету