ARTarea – інтернет-журнал журналу «ARTarea»
“Хронік” оповідає про людей, які от-от опиняться у обіймах вічності. А ще про дивного чоловіка Девіда, який ці останні дні проводить разом із приреченими.
Робота медичного брата у хоспісі не просто складна, вона потребує справжніх надзусиль. Потрібно емоційно розділяти із людьми їхній біль, відгукуватися на потреби, та й просто бути поруч. Однак Девід – ідеальна доглядальниця. Із пацієнтами він дуже дбайливий і комунікабельний. Але у життя поза стінами лікарні влитися ніяк не вдається. Девід залишається соціопатом. Дружина його покинула вже давно, а за буднями своєї вже дорослої доньки чоловік спостерігає через Фейсбук.
Ось такий на перший погляд простий сюжет. Однак режисерові Мішелеві Франко вдається вивести фільм «Хронік» із тьмяних вод буденності у океан вічної філософії. І коли ми спостерігаємо за медичними процедурами, миттям пацієнтів, годуванням, і іншим, розуміємо, що саме у цій відвертій простості і ховається справжня людяність. Девід ставиться до своїх підопічних насамперед, як до рівних. У жодному разі медбрат не нав.язує своєї волі. Навіть поправляючи подушку, чи підбираючи черговий фільм по телевізору, Девід радиться із пацієнтами. І також у тому випадку, якщо підопічний не може вже розмовляти. Крізь тонку зболену призму власної душі звичайний, і ніби не надто успішний у буденному житті медбрат чує голос Людини, яка перебуває у грубому і знерухомленому скафандрі власної недуги.
І тут немає якогось фальшивого милосердя, чи дешевої доброти. Девід дружить із своїми пацієнтами. Саме у них він знаходить найближчих людей. Хай навіть лаконічних, часто незадоволених, втомлених, розчарованих, але здатних на іскру любові і розуміння. А саме цього Девідові і не вистачає у ситому і аж надто споживацькому зовнішньому світі. Бо на вулицях метушливого міста хтось дивиться у свій телефон, а у цей час, оточений білими стінами шпиталю хтось заглядає у безкінечні і темні зіниці смерті.
Дуже символічно є те неприйняття з яким до Девіда ставляться рідні одного із пацієнтів. Чоловіка звинувачують у хтивості відносно підопічного, погрожують подати в суд. У головах дітей колись багатого архітектора не вкладається, що до їхнього батька-інсультника все ще можна просто ставитися із теплотою, без будь-яких негативних сенсів. А понаднормові години, які добровільно і безкоштовно відпрацював Девід здаються цим жертвам ХХІ століття єрессю. Медбрат же просто намагався бути поруч, коли це було потрібним.
Надзвичайно складну, майже безмовну головну роль втілив Тім Рот, відомий за серіалом «Теорія брехні». Очевидно, що зіграти Девіда міг лише актор із великим життєвим досвідом і вмінням перевтілюватися, проживати те, що відбувається на екрані. Однак я не можу сказати, що Девід Тіма Рота весь час зачаровував мене. Іноді постать головного героя була вже занадто безпомічною, розгубленою, аж до одноманітної байдужості і майже шизофренії. Весь фільм образ Девіда, немов балансує між нормальністю і її антиподом.
От актори, які зіграли пацієнтів Девіда абсолютно влилися у роль. Ці люди навіть «перебуваючи на смертному одрі» вміли залишатися іронічними і живими. Хоча ці нотки іронії були дуже незначними, адже загалом стрічка «Хронік» дуже серйозна.
З чим її можна порівняти? Знаних фільмів про людей, які постійно потребують спеціальних медичних послуг є багато. Серед них «Море всередині» (про паралізованого чоловіка, який десятки років виступав за евтаназію), «А в душі я танцюю» (про незламних хлопців-візочників), «1+1» (про паралізованого француза і його африканського друга), «Метелик у скафандрі» (побудований на щоденнику відомого французького журналіста, який отримав інсульт у сорокарічному віці) . Звісно, тема близька. Але фільм «Хронік» вирізняється. Так як акцент тут на постаті медичного брата – його переживаннях і труднощах. Саме цей аспект паліативного лікування недостатньо розкритий у кінематографі і книгах. Адже професійних доглядальниць ми намагаємося уникати, аж поки у них не виникне нагальна потреба (зазвичай це стається у найтяжчі моменти життя).
Звісно, що ця стрічка не для затишного вечора і чаювання перед комп’ютером. На твори такого ґатунку потрібно відповідно налаштуватися, як на складну класичну музику. Але саме таке мистецтво – болісне, десь незрозуміле, переважно стає найбільш вартісним.
Фільм «Хронік» – це немов рефрен ХХІ століття. Коли людина стала з допомогою Інтернету максимально подолала просторово-часові обмеження, але все ж таки не змогла перемогти крижаний подих вічності, який залишається за дверима кожного життя.
Автор: Оксана Бабенко
Фото з Інтернету