Іванна Захаревич: “Натхнення черпаю від Бога, людей та світу”

Якось мені подарували маленьку книжечку “Людину можна обійняти словом” видавництва Українського католицького університету з цитатами Владики Бориса (Гудзяка), дбайливо укладену Іванкою Захаревич. Тоді це ім’я якось так закарбувалося в моїй пам’яті, бо добірка справді була хороша. Згодом, натрапивши випадково на вірші на Facebook-сторінці свого доброго друга Ігоря Медведя, знову побачила підпис “Іванка Захаревич”. Згадала цитатник і … вирішила дізнатися про цю людину більше. Познайомившись з авторкою особисто, я була дуже приємно вражена  – вона справді талановита і непересічна особистість. Після зустрічі з нею і спілкування я ще довго посміхалась, бо й справді вона випромінює світло зсередини. Пропоную Вам пересвідчитись у цьому й отримати задоволення від спілкування з нею (хай навіть заочного), прочитавши наше інтерв’ю.

– А як то сталося, що почали писати вірші?

– Однозначної відповіді немає. Лише зараз, коли я ставлю собі питання, чому я пишу вірші, то розумію, що це просто голос серця, це емоції, переживання й думки, з якими хочеться ділитись; це  в особливий спосіб моє власне бачення світу – як я його сприймаю, які радію дрібницям, як борюся з труднощами, які перетворюються на нові можливості, що надихають й відкривають більше перспектив.  Моя поезія – це лист, написаний цілому світові, чи навіть одній людині, бо одна людина – це вже цілий світ. Мої вірші не зовсім мої – бо я лише олівець у Господній руці, як любила казати Мати Тереза, й кожен рядок, кожнісіньке слово надиктоване Всевишнім, це Його дар.

– Ви завжди знали, що хочете стати поетесою чи воно так склалося?

– Я завжди любила читати. Багато, всюди й все – вивіски на магазинах, оголошення на стовпах, склад сиропу від кашлю на упаковці. Писати почала ще школяркою, але ніколи не думала що стану поетесою, бо люди мистецтва – художники, музиканти, скульптори, актори чи поети – не належать до жодної професії. Це їхнє покликання. Це те, що дає тобі наснагу прокидатися кожного ранку й творити щось нове. Це відповідальність перед Богом за талант, який Він тобі подарував,  це сприйняття кожного нового дня як нагоди для вдосконалення себе, шліфування свого ремесла й відданої праці для інших.

– Коли Ви написали перший вірш?

– Свій перший вірш я написала, коли мені щойно виповнилося сім років і я була у першому класі. Пригадую, ми тоді готували святковий виступ “Прощавай, Букварику!” і я отримала роль букви “А”. Минуло п’ятнадцять років з того часу (О, Боже вже п’ятнадцять!) а я досі пам’ятаю свої слова:

“Нумо, букви, станьте в ряд! Починаємо парад.

Хто у нас за ватажка? Ну, звичайно, буква “А”!”

І так мені сподобався той віршик, який вчителька сказала вивчити вдома, що я собі подумала – а чому б не написати щось своє?І написала я тоді першого вірша про Україну. Усі свої вірші я ретельно записувала до товстих зошитів, які  досі зберігаються у домашньому архіві.

– Що для Вас означає поезія? Хобі? Дар? Покликання? Яку роль поезія відіграє у Вашому житті?

– Напевно поезія для мене це хобі, яке я згодом свідомо прийняла як дар від Бога, що став для мене маленьким особливим покликанням. Якщо ти маєш якийсь дар чи талант, то найбільше, що ти можеш зробити – це щедро ділитись ним з іншими. Я пишу вірш, щоб зафіксувати на папері свої особливі думки, емоції та переживання і згодом – ділитись з людьми та світом, немов би ділитись частинкою душі. Мабуть, це й мала на увазі наша незрівнянна Ліна Костенко, коли писала: “Віддай людині крихітку себе – за це душа наповнюється світлом”.  Поезія – це пензлик, що розфарбовує мої будні, це таємнича мова якою не всі розмовляють, і не всі розуміють. Поезія – це таємниця, незвідана та глибока, скарб, що захований на дні серця. Та найкраще визначення поезії вже дала неймовірна Ліна: “Поезія це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі”.

– А колись пробували писати прозу?

– Так, окрім поезії я пишу казки для дітей та новели, або короткі історії. Хоча ці короткі історії написані у жанрі поетичного неореалізму, тобто написані на основі реальних подій про звичайних людей, але у такий короткий синтезований спосіб, що читаються вони як вірш. На мій погляд, проза відкриває новий простір для ширших думок  й динамічної перспективи мислення, розлогості викладу своїх ідей. Проза – це ділянка, де кожен автор приходить із власним життєвим наративом і ділиться глибиною, вишуканістю та таємничістю думок із своїм читачем.

– Що складніше – писати вірші чи прозу?

– Я вважаю, що прозу. Проза вимагає часу, терпеливості й серйозного ставлення. Ти як автор відчуваєш більшу відповідальність перед читачем, адже він присвячує набагато більше часу читанню прозового твору, ніж віршованого. Проза вимагає більшої  ретельності та логістики у викладі думок, ніж вірш, у якому можна дозволити собі невеличкий творчий хаос.

 – Яку роль відіграє для поета натхнення?

– Для більшості поетів натхнення потрібне як повітря. Є навіть такий жарт – поетові потрібна МУЗА, а поетесі – МУЗжчина (сміється). Кожен черпає його із різних джерел – хтось від інших людей, хтось від Бога, хтось від природи й мистецтва, а хтось – потрошки з усього. Хоча я знаю таких поетів, яким натхнення не потрібне – вони римують свої рядки просто описуючи ту чи іншу реальність, власні думки та світовідчуття. Вони носять це натхнення у собі, і їм цього достатньо.

 – Скільки часу пишете вірш?

– Цікаве питання. Зазвичай віршеві передують якісь сильні й миттєві емоції, які хочеться якнайшвидше записати. Інколи рядки так швидко з’являються у голові, що я не встигаю записувати їх у нотатник. Якщо вірш стає результатом якихось довгих  глибоких рефлексій чи споглядань, то пишеться він довше й ретельніше. Потім починається наступний етап роботи з текстом вірша – більш технічний, я працюю над граматикою й пильную, аби не кульгала рима (посміхається). Друзі радять мені писати більше “білих” віршів, аби не обмежувати себе граматичними чи словниковими рамками, а вільно й багато ділитись думками. І ось нарешті маємо, так би мовити  готовий  інтелектуально-душевний продукт – нове маленьке диво – результат переплетених голосів розуму та серця, що звучать в унісон.

– Коли і за яких умов Вам найкраще пишуться вірші?

– Зазвичай я пишу вночі, бо люблю цю пору доби за її тишу, таємничість й затишно-настроєвий простір для думок. Коли всі нарешті повкладаються спати, можна спокійно зварити собі кави з корицею, навшпиньки добратись із кухні до кімнати, вмоститись на широкий підвіконник, не забувши прихопити з собою ручку й блокнот, подивитись на небо й дати нове життя маленькому чорному дивові на білому аркушеві. Найбільше я пишу влітку, бо це така пора  коли часто кажу собі “на добраніч” о 6 ранку (посміхається), ходжу по горах, або мандрую. Тоді натхнення можна хоч консервувати у банках, щоб потім відкрити взимку, й згадувати запах й смак літа… Хоча будь-яка пора року мене надихає – осінь з своєю меланхолійною ностальгією, зима – із дитячим очікуванням казок і див, ну й весна – із непереможною надією на любов, зміни і щось неодмінно краще.

– Комусь присвячуєте свої вірші?

– Є в мене декілька поезій, присвячених особливим людям у моєму житті. Є лише  один вірш присвячений чоловікові, якого я кохала, а зазвичай це присвяти моїм близьким приятелям, які мене розуміють з пів-слова, підтримують і завжди чекають, а також особливим людям, які страшенно вірять у мене і надихають.

– Яку роль відіграє для поета оточення?

– Тут у відповідь  проситься усім знайоме прислів’я: “Скажи мені хто твій друг, і я скажу тобі хто ти”. Те саме можна сказати й про поета – його товариство, коло приятелів, що його оточують відіграє надзвичайно важливу роль у його творчості та формуванні як особистості. Кожну людину ми зустрічаємо у нашому житті не випадково. Вона входить до нашого життя із власним наративом, досвідом та ідеями, вона є нашим вчителем або нашим учнем. Багато людей поєднують у собі ці дві ролі. Поет – це людина, яка має бути відкрита до думки інших, критики, порад  та зауважень. Його оточення – це зазвичай його однодумці, приятелі та натхненники. Важливе місце відіграють його вчителі, натхненники, ті, хто стали для поета справжнім авторитетом. Це титани, на чиїх плечах він стоїть, і  лише тому має нагоду бачити більше…

– Чи були люди, які Вас підтримували, а які засуджували?

– Зазвичай я зустрічала лише колосальну підтримку від різних людей. Мої друзі – це моя фортеця, мій надійний та міцний дах, під який я можу сховатись під час життєвих негод та злив. Усі вони завжди були присутні на моїх творчих вечорах, презентаціях книг, благодійних літературних зустрічах, які я організовувала. Мої друзі – це моє натхнення, ось, наприклад, один з них – Ігорко Медвідь – завжди був близький мені по духу не лише коли я була у Львові, а й в особливий спосіб тепер, коли я навчаюсь далеко від домівки. Кожнісінький лист від Ігорка, на який я чекаю так як діти на Святого Миколая, і врешті-решт знаходжу у моїй поштовій скриньці (так-так, справжнісінький рукопис на багатьох кольорових  аркушах) стає для мене подією дня №1, тут у Мюнхені, а інколи від мого сміху розлітаються навіть найбільш безстрашні пташки у парку, коли я читаю рядки про Ігоркові пригоди та нелегке життя молодого аспіранта у Львові, розбавлене червоним вином та любовними інтригами під пісні Славка Вакарчука. Також не можу не згадати свою приятельку Галю Василицю Ця дівчина завжди вражала мене внутрішнім драйвом, глибиною думок та екстраординарним підходом до життя, а особливо своїм вмінням перетворити звичайні дівочі посиденьки за кавою чи вином на глибоку інтелектуальну бесіду-дискусію про життя, Бога, любов, смерть і філософію, під час якої ми цитували Августина чи Арістотеля і не раз вибухали сміхом по дорозі до пошуку істини. І третьою особливою людиною серед багатьох моїх приятелів та приятельок, в очах якої я завжди знаходила  віру, підтримку й розуміння, отримувала  щирі та мудрі поради, й завжди міцні та теплі обійми у відповідь є моя близька товаришка Аня Халанья, хоча для мене вона завжди залишиться Пановою, бо дуже близьке й рідне мені її дівоче прізвище (посміхається).

– Про що Ви мріяли в дитинстві? Чи пам’ятаєте, якою були тоді?

– Я мріяла про собаку, кота, папужку чи рибок, оскільки почувалась дуже самотньою – моя сестра народилась, коли мені виповнилось десять років. Мріяла про власну кімнату, де матиму багато поличок для своїх кольорових книжок  із казками про звірів, принцес та драконів. Батьки тоді винаймали маленьке однокімнатне помешкання й достатньо місця для книг не було. Скільки себе пам’ятаю, у нашій квартирі завжди було багато книг, вони були скрізь і всюди – від маминих кулінарних, моїх дитячих енциклопедії й до кримінального кодексу України, який постійно носив з собою тато, оскільки він за фахом юрист. Моя мама на той час працювала бібліотекарем у відділі “Рідкісної книги” Львівської національної бібліотеки імені Василя Стефаника, тому навчила читати мене у три роки й любити книгу саме вона. Інша книжкова традиція була у тата – кожного разу коли він повертався із відрядження, то привозив для мене велику гарну книгу. Я напевно більше чекала на це ілюстроване диво, яке так гарно пахло й всміхалось барвистими малюнками, ніж на повернення самого тата. Мрій стати співачкою чи акторкою у мене не було, а от космонавтом мені хотілося стати (сміється). Хоча, дякувати Богу, я не належу до генерації дітей, яким ставили у приклад Гагаріна. Моя причина була зовсім інша. Ми з батьками на той час мешкали на вулиці Виговського, де неподалік є міська комунальна поліклініка № 5, перед входом до якої знаходиться пам’ятник першій жінці-космонавту Валентині Терешковій. У дитинстві я була дуже допитливою дитиною, і тому  кожного разу, коли ми приходили до поліклініки чи проходили повз, я завжди розпитувала маму, хто ця жінка, і чому їй пам’ятник спорудили. Мама охоче відповідала на усі мої питання, які розпочиналися словом “Чому?” і тому мені й хотілося полетіти в космос, бо  ж було надзвичайно цікаво який він той космос, ну й звичайно стати другою-жінкою космонавтом, і щоб обов’язково мені теж пам’ятник поставили, після того як я повернусь на Землю і всім розкажу, який насправді той космос! (посміхається)

– Якби у Вас була машина часу, куди б Ви перенеслися?

– Моя улюблена епоха – це період бабці-Австрії, з її поважними балами у просторих залах, довгими сукнями, що витончено підкреслювали ніжність й грацію кожної жінки, вишуканими манерами достойного товариства…Тому, я б хотіла завітати у середині дев’ятнадцятого століття на філіжанку кави й шматочок торту “Мазох” до віденської кав’ярні, піти на прогулянку Карловим Мостом у Празі, ну й, звичайно, зустріти галичанок на Площі Ринок у рідному Львові.

– Хто Ваш улюблений письменник, поет?

– Важко визначити лише одну особу. Мені до вподоби поезія та проза багатьох. Кажуть, що тексти – це дзеркала, читаємо не автора, а себе. Отож, найближчим для мене є слово Ліни Костенко, Надійки Гербіш, Вільяма Пола Янга, Януша Леона Вишневського, Дзвінки Матіяш, Мирослава Мариновича, Володимира Сосюри, Василя Симоненка, Мар’яни Савки, Богдани Матіяш.

– Яких поетів, письменників вважаєте своїми друзями? А близькими за духом?

– Львів є чудовим дискусійно-літературним майданчиком та місцем зустрічі для багатьох молодих творчих людей. На різноманітних літературниках та вечорах поезії я мала нагоду познайомитись, а згодом й заприятелювати із цікавими молодими поетами зі Львова та інших куточків України – Оленкою Строгановою, Іреною Смачило, Ігорем Поляковим, Олею Вовк, Аліною Міщук, Олею-Марією Гнип, Денисом Штибелем, Богданом Кухтою та багатьма іншими. Наші системи координат перетинаються  зазвичай на поетично-музичних вечорах які ми самі й організовуємо, у затишних кав’ярнях, де ділимося творчістю, дискутуємо й просто насолоджуємося словом.

– Яку музику могли б слухати вічно?

– Я люблю пісні Славка Вакарчука не лише за їхнє музичне звучання, а більше за глибину текстів його пісень, їхню витонченість, чуттєвість та гармонійне поєднання слів та музики. Мої музичні вподобання дуже різні, я люблю фольк (особливо старовинні гуцульські співанки й запальні коломийки в автентичному виконанні), класичну музику й вишуканий джаз.

– У яких містах ще не були, але дуже хочете там побувати?

– Оскільки я страшенно люблю сонце й спеку, то з радістю подамся у мандри до Барселони, Флоренції, Лісабону, Неаполю, Болонії, Мілану, Верони. А ще я дуже хочу поїхати на якусь волонтерську програму в Африці, аби допомагати дітям.

– Чи маєте нові ідеї для віршів?

– Зазвичай вірші мені пишуться дуже спонтанно і часто не прив’язані до окремих тем чи жанрів. Новий вірш може навіяти гарний спогад про окрему людину чи  виняткову подію у моєму житті. Та, наприклад, багато поезій написані в горах і про гори, бо це дуже особливе місце, де завжди в особливий спосіб  переживаю зустріч з Господом, який є джерелом  усякого натхнення. Найкращою цитатою будуть слова Святого Івана-Павла ІІ, який дуже любив гори і казав: “Тут нас є троє – Бог, гори і я”.

– То Ви любите подорожувати? Чи надихають Вас подорожі?

– Так, моя пристрасть й любов до подорожей більша, ніж ви можете собі уявити. Подорожі відіграють одну із ключових ролей у формуванні мене як особистості. Вони розвивають, надихають, вчать долати перешкоди й не боятися змін – бо справжнє життя розпочинається, коли ми встаємо з дивану й робимо перший крок за двері власного помешкання, коли виходимо за межі своєї комфортної зони й прагнемо нових пригод та відкриттів. Не важливо, чи це величезний мегаполіс, чи маленьке село поміж гір та полонин – кожне місце криє у собі стільки нерозгаданих таємниць і вузьких стежок, які чекають на своїх мандрівників. Кожен замок, фортеця, парк, монастир, музей чи площа – це немов нова книга, яку хочеться якнайшвидше й найуважніше прочитати, де кожна сторінка – це твій наступний  відчайдушний крок у цьому місці.  У цьому житті ніколи не буде забагато для мене мандрів, любові та кави (посміхається). Маю одну маленьку традицію, пов’язану із подорожами – завжди купую декілька листівок із кожного міста чи країни, яку я відвідала. Останнім часом не купую сувенірного краму, бо відчуваю, що дорослішаю…Ми дорослішаємо, коли позбавляємось залежності від матеріальних речей й прагнемо свободи й духовного розвитку. Натомість надсилаю багато листівок друзям, а одну залишаю собі із символічним підписом про цей день, який я провела у цьому місці. Маю невеличку колекцію листівок – близько триста штук, і коли знаходжу хвильку вільного часу під час вакацій чи просто у потязі чи автобусі по дорозі до нового міста, люблю переглядати ці  листівки й поринати у спогади.. Я вважаю, що не потрібно шкодувати грошей як мінімум на три речі у цьому житті – подорожі, книги й добре вино (посміхається).

– Як виглядає Ваш ідеальний вечір? День?

– Насправді все залежить від настрою. Але те, що я знаю точно – я не людина гучних вечірок та нічних клубів. Завжди надаю перевагу проведенню дозвілля за читанням книги, ніж танцям на дискотеках. Люблю тишу й спокій, вечори із людьми, з якими справді затишно й тепло, розмови про життя за філіжанкою кави. Отож, відповідь на Ваше питання дуже проста. Достатньо доброї книжки, філіжанки кави, гарного виду на гірські вершини, й людей, які знають скільки ложечок цукру кинути тобі до кави.

– Які ще маєте захоплення?

– Одне з моїх найбільших захоплень – це книгарні та бібліотеки. Я, напевно, могла б провести там цілу вічність, мандруючи поміж стелажів, вдихаючи аромат свіжих палітурок й гортаючи сторінки великих та маленьких книг. Інше моє захоплення – це іноземні мови. Мені дуже подобається англійська, польська, французька та італійська. Найближчим часом розпочну інтенсивно вдосконалювати свою німецьку. Кажуть, якщо ти говориш з людиною мовою, яку ви обоє розумієте – це означає, що ти говориш з її мозком. А якщо ти говориш з людиною її рідною мовою – ти говориш з її серцем. Тому для кращого пізнання культури, історії та мешканців тієї чи іншої країни необхідне знання мови. Взагалі, мови відкривають багато нових можливостей та перспектив для навчання,подорожей та власного розвитку. Для мене як для історика знання іноземної мови дозволяло використовувати ширший спектр джерел для дослідження певної історичної проблематики. Також колись я грала у великий теніс. Сподіваюсь найближчим часом відновити тренування.  А ще мені дуже подобається автентична українська вишивка.

 – Що зараз читаєте? Порадьте якусь цікаву книжку.

– На даний момент у наплічнику мандрує зі мною альбом-книга про Івана Миколайчука “Магія Любові”. Неймовірні спогади та свідчення про незвичайного актора від Бога та історію українського поетичного кіно. Рекомендую прочитати Вам роман  Аньєс Мартен-Люган “Щасливі люди п’ють каву й читають книжки…”, бо ідея цього глибокого психологічного роману на сто відсотків відповідає його назві, а ще книгу Робіна Шарми “Монах, який продав своє “Феррарі”” про людську мудрість та зміни, які можуть настати у Вашому житті, якщо докладете трохи зусиль. Також не шкодуйте часу на читання книг “Їсти молотитися кохати”  Ґілберт Елізабет, “Все те незриме світло” Ентоні Дорра, “ Світло між двох океанів” М.Л.Стедмана, “Всесвіт за колючим дротом” Мирослава Мариновича, “Розмови з Богом” Богдани Матіяш.

– Знаю, що Ви фаховий історик. Знання історії допомагає Вам в житті? А в творчості? Поезії?

– Я люблю свій фах, і ніколи не пошкодувала, що обрала історію. Освіта, яку я здобула в Українському Католицькому Університеті стала для мене міцною платформою для наступних кроків у навчанні та особистому розвитку. Зараз я продовжую своє навчання на маґістерській  програмі Українського Вільного Університету, що у Мюнхені, а згодом, з Божою допомогою планую вступити на докторські студії. Історія вимагає багато зусиль у навчанні та великої відповідальності від тебе як від фахівця. Історик має шукати правду та справедливість, боротись за неї і врешті-решт  знайти. А в житті це ой як нелегко, бо правда завжди у кожного своя. У творчості й поезії фах історика тримав мене у формі активного й постійного читача. Готуючись до семінарів, ми завжди читали багато, постійно й різними мовами. Тому проблем зі словниковим запасом в мене ніколи не було. Кажуть, якщо хочеш добре писати – почни читати тих, що добре пишуть. Ну й історик, він завжди трохи філософ із власним баченням світу й інтерпретацією певної історичної події чи процесу. Це також допомагає в поезії, адже кожен вірш – це спроба поділитись з іншим своїм власним й особливим поглядом на цей світ та життя загалом.

– Як реагуєте на критику загалом і на критику Ваших творів?

– На мій погляд, існують два види критики: дружньо-професійна та неграмотно-злісна. Перша, тобто конструктивна критика, спрямована на ваш розвиток й зростання, зауваження й поради вам дають близькі друзі й фахівці, які хочуть вам допомогти,  вболівають за вас й бажають вам лише добра.

Другу – необґрунтовану, непрофесійну й завжди  грубу та різко-негативну критику – зазвичай ви чуєте від некомпетентних людей, які вам просто заздрять, або хочуть з вас насміятись чи образити.

За якісну та конструктивну критику я завжди дуже вдячна, й радо прислухаюсь до порад та зауважень. А на людей, що обливають брудом з якихось особистих причин, дивлюсь зі співчуттям і усмішкою, хоча такі на моїй творчій стежці трапляються вкрай рідко.

– Хто для Вас є взірцем для наслідування?

– У моєму житті людей, які є взірцем для наслідування, за яких я дякую Богові, черпаю від них натхнення й щиро подивовую їхній добрий приклад є дуже багато. Хотіла б розповісти Вам про декількох з якими мені світло й затишно.

Почну з Владики Бориса Ґудзяка, Президента Українського Католицького Університету, єпископа-екзарха для українців греко-католиків Франції, Бельгії, Швейцарії, Нідерландів та країн Бенілюксу і просто надзвичайної людини, яка дуже впливає на моє світовідчуття. Багацько людей, які знають що я пишу вірші часто запитують: “Звідки ти черпаєш натхнення?”. Моя відповідь швидка, проста й коротка: “Від Бога, людей та світу”. Владика Борис поєднує у собі цих три джерела: у ньому як Творінні в особливий спосіб можна розпізнати Його Творця й чудеса, які Він робить через них. Бо коли Господь хоче зробити щось добре, Йому потрібні наші руки, ноги, очі, уста… Владика Борис – людина неймовірної висоти духу й світла. В особливий спосіб  це можна відчути коли він ставить питання й відповіді від яких справді перехоплює подих. Пригадую, коли я ще була на першому курсі, й лише розпочинала гризти й розпізнавати, який насправді на смак той граніт науки в Українському Католицькому Університеті, на одній із зустрічей зі студентами Владика сказав нам: “Ви питаєте мене як я хочу змінити систему освіти в України? Та я хочу змінити з Вами цілий світ!…” Владика Борис Ґудзяк – це великий дивовижний світ, який захований у кишенях його піджака, зашифрований на підошвах його лиж, що випромінює тепло й мир у його очах.

Іншими  великими натхненниками для мене, й фактично духовними батьками є подружжя пана Мирослава та пані Люби Мариновичів. Це приклад справжньої зрілої й жертовної любові, яку вони зберігали у серцях протягом усіх років труднощів та поневірянь, й досі щедро діляться нею між собою як подружжя, і дають її усім, кого зустрічають на своєму життєвому шляху. Тим хто знайомий із паном Мирославом Мариновичем насправді дуже пощастило, (Ви зможете краще дізнатись про нього прочитавши його спогади й роздуми дисидента “Всесвіт за колючим дротом”, про яку я згадувала раніше) але тим, хто знайомий із його прекрасною дружиною – повірте, пощастило вдвічі більше. Пані Люба Маринович для мене – це неймовірний приклад жінки, яку Господь наділив мудрістю, смиренною, лагідною та тихою, такою, яку Він відкрив жінкам-мироносицям, що першими звіщали новину про Христове Воскресіння. Приклад дружини, яка завжди є натхненням, підтримкою та опорою для свого чоловіка. Приклад професіонала своєї справи – її ретельність та терпіння, а ще любов та світло, які вона вкладає у кожний рядок, який редагує, кожне слово з яким працює – заслуговує на захоплення та велику пошану.

 – Що для Вас є найголовнішим у житті?

– Бути доброю християнкою, приятелькою, у майбутньому дружиною та мамою, та обов’язково фахівцем своєї справи. Мати Тереза говорила про те, що не важливо як багато ти робиш, важливо як багато любові ти вкладаєш у те, що робиш. У житті  кожного завжди знайдеться довгий список того, що є для нього найважливішим – затишний дім, родина та друзі, улюблена робота й можливість розвиватись всесторонньо, належний відпочинок та мандрівки на край світу, щасливі усмішки на обличчях рідних та близьких людей. Декого більше приваблюють гроші, слава, успіх та впливовість. Але у будь-якому випадку, все це буде не важливим, й не матиме жодного значення у кінці нашого життя. Важливим буде лише відповідь на одне просте й для багатьох примітивне питання –  як багато ми любили?

– А що для Вас означає стати успішною?

– Для мене успіх – це коли Ти дивишся на себе, і розумієш, що сьогодні ти стала трохи кращою, ніж була вчора. Успіх – це коли Ти займаєшся улюбленою справою, а не йдеш на роботу, як на каторгу. Бо не важливо, як багато ти робиш, важливо як багато любові ти вкладаєш у те, що робиш. Успіх – це коли твоя жага до знань, навчання й постійного самовдосконалення нікуди не зникає, а навпаки перетворюється у твій стиль життя. Успіх – це коли тобі не соромно розповісти про свої помилки й поділитися з досвідом. Ну й успіх, напевно, дуже схожий на щастя, бо немає доріг до щастя, оскільки щастя – це і є дорога. Не існує успіху як якоїсь кінцевої точки, остаточного результату. Бо успіх – це завжди процес, це дорога, це важка щоденна праця, яка має свої маленькі перемоги й поразки. А ще успіх – коли тебе оточують люди, від яких черпаєш не тільки знання, критику, підтримку, але й натхнення.

– Чого не любите в людях? А що, навпаки, цінуєте?

– Я терпіти не можу брехні. Зажди краще почути гірку правду. Бунтую, коли люди завзято беруться судити інших. По-перше, це справа винятково Господа Бога, а, по-друге, нашого життя буде недостатньо, аби  виправити власні хиби та помилки, а не те щоб встигати бачити скалку в оці нашого брата. І  ще намагаюсь уникати пліткування – бо це найперше неповага до себе, коли йдеться про обговорення і найчастіше обливання брудом інших людей за їхньою спиною. У людях найбільше ціную щирість, почуття гумору, й щедрість. Бо коли вміємо сміятись над собою, відкриваємо іншим двері власного серця навстіж, й ділимось яблуком, усмішкою та своїми дарами – тоді жити у цьому світі якось легше й світліше.

– Чи плануєте найближчим часом зустрічі з шанувальниками Вашої творчості?

– Як я вже казала, зараз мешкаю у Мюнхені, де навчаюсь на другій маґістерській програмі з історії в Українському Вільному Університеті, і тому відновлю наші творчі вечори поезій  у рамках літературного клубу Львова “Ab imo pectore” (з латинської – “Від щирого серця”) найближчим часом, як тільки повернусь додому.

І на завершення нашої розмови пропоную Вам ознайомитись із чи не найостаннішим віршем Іванки, котрий мене особисто зачепив дуже сильно. Актуальний!

 

Будь ласка, відірвіться від екранів.

Життя – щось більше, аніж лайки на фейсбуці,

Вже сходить сонце за плечима у титанів,

І хмара з вітром знову у розлуці.

 

Будь ласка, відірвіться від екранів,

Ось тепле небо ніжиться в блакиті,

Шепоче місяць зорям вірші ранні,

Й дерева від дощу, сльозою вмиті.

 

Будь ласка, відірвіться від екранів,

Час нелегкий, але бувало й гірше.

Ми стоїмо на плечах у титанів,

Лише тому –  ми бачимо щось більше…

Розмовляла Ольга Нестор

Фото з особистого архіву Іванки та її сторінки на Facebook