Трпчеський. І крапка

Бурхливий світ, і монолог у власній голові затих, навколо була лише музика.  Прокоф’єв, Рахманінов, Барток – всі вони такі далекі у часовому вимірі, раптом стали близькими, зрозумілими… А музика лилася залом філармонії, осідаючи назавжди у глибинних і потаємних надрах наших сердець.

Сімон Трпчеський –  македонський піаніст світового масштабу. І це відчувалося. Адже манера його   виконання, спілкування із залом та оркестром («INSO»-Lviv, диригував Олександр Земцов)  були настільки невимушеними, легкими і у чомусь трішечки свавільними, що від музики буквально віяло свіжістю і теплом.

Я, людина, знання якої у сфері високої музики дуже скромні, все ж таки спромоглася відчути, яка титанічна праця стоїть за цією легкістю. Модератор вечора Володимир Бєглов розповів, що остання репетиція перед концертом тривала 9-ть годин.

Відкривали концерт оркестрові сюїти з балету Прокоф’єва «Ромео і Джульєта». Чесно кажучи, я боялася, що не зможу витримати того надміру звуку, і промовистої авторитарності мелодій Прокоф’єва ( ці моменти  притаманні, наприклад, безсмертній кантаті «Семеро їх»), але на диво сюїта звучала дуже невимушено, зовсім без напруги, надриву, а  філігранно. Наприкінці першої її частини мелодія ставала більш жорсткою, десь навіть вчувалися «ритми війни», алюзії на марші.

У цей час я випадково поглянула на маленького хлопчика, який сидів поруч. Він прийшов із батьками (в руках у них були квіти у обгортках, які час від часу дуже голосно шелестіли). Хлопчику від сили років три. Можливо він вперше у своєму житті був у філармонії. Попри це уважно слухав музику, часом відбивав ритм по власному кріслі. Коли сюїта почала ставати жорсткішою, вчувалися «марші», хлопчик взявся махати в такт рукою, рухатися, хмурити своє обличчя. У всій його постаті була відчутна неприхована войовничість. Для мене це приклад, як музика може промовляти до глибин свідомості людини.

Немає сенсу перераховувати, які твори були представлені у програмі. Але хочу підкреслити, що кожен звучав  по-своєму, індивідуально і потужно. Наприклад,третій фортепіанний концерт Бартока, який він присвятив своїй дружині. Цей твір не лише про любов. Він про постійну душевну боротьбу, про підводні камені, яких не оминути у союзі двох… Всі ці нюанси відчувалися у музиці.

На біс музиканти грали тричі. І такого я не пригадую (може тому що не можу назвати себе концертною дамою, але все одно атмосфера творчості і готовності грати для вдячних слухачів дуже вразила). Люди не лише аплодували, але від захвату тупотіли ногами. Обличчя присутніх були  радісні і просвітлені. Від себе скажу, що на концерт я ледве приповзла – втомлена і виснажена після довгого дня роботи-пар –et setera- але отримала неймовірний катарсис. Напевно саме той про який колись писав Арістотель. Востаннє схожий заряд натхнення від музики переживала у оргАнному залі на далекому першому курсі. Радісно, що до Львівської філармонії приїжджають зірки такої величини. Велику вдячність хочеться висловити диригенту, концертмейстерам, музикантам оркестру, та звісно ж   Сімону Трпчеському, який своєю доброзичливою енергією і легкою посмішкою зробив вечір усіх присутніх у залі прекрасним та сонячним.

Фото з Інтернету