Книга «Синдром листопаду»: ввімкнути людяність під час всесвітнього хаосу

Коли у інтернет-пошуці вводиш  слова «Синдром листопаду» то можна знайти переважно статті про те, що «Вийшла ще одна книжка про Майдан». Але коли ти прочитаєш цю дивовижну книгу, то вже не зможеш назвати її «ще одною», тобто частиною певного переліку.  Бо вона особлива, і взагалі виділяється з-поміж усіх прочитаних мною колись книг. Та й Майдан не є ключовою її темою.

У «Синдромі  Листопаду»  Вікторії Амеліної  вигідно поєднуються філософська наповненість, екзистенціалізм та ретроспектива. Вона має також латинський підзаголовок «Homo companies». Про його суть пише у своїй передмові до книги Юрій Іздрик: “У латинському словнику Ви знайдете лише слово painies, тобто страждання. А companies це співстраждання, оскільки головний герой твору «Синдром листопаду» володіє особливою здатністю гіпертрофованого співчуття».

У центрі сюжету звичайний чоловік  середніх років, Костянтин Нечай, юність якого припала на буремний час перебудови. Його життя не було простим. Інтернатівське дитинство, бійки, знайомство з «братками 90-тих». По біографії Костянтина Нечая, немов пройшли безжальні коліщатка української історії. І цей чоловік нічим би не виділявся серед натовпу, якби не одне «але». Його дар, або прокляття, «гіперспівчуття», тобто здатність «переселятися» у душу іншої людини. І знати найбільш приховані таємниці, ті, у яких люди навіть собі не зізнаються.

Після цих ноток, роман отримує навіть фантастичне забарвлення. Але водночас він невідворотно пов.язаний із нашим сьогоденням.  Костя Нечай може «переселитися» і поспівчувати людині, яка живе на іншому континенті, але часто не спроможний відчути  біль своїх найближчих людей. Він не знає,  до прикладу, що у його вірменської коханки Анічки є 9-тирічний син, і ніколи не чув про долю свого першого кохання – мрійливої балерини Лізки. А пам.ять про померлу бабусю Ганну, Костя намагається приховати на найбільш далекі кордони своєї душі.

Автор: Оксана Бабенко

Фото з Інтернету