ARTarea – інтернет-журнал журналу «ARTarea»
За плечима – чималий рюкзак, у руках – пошарпана картонка зі вказаним кінцевим пунктом маршруту. І звісно, великий палець, піднятий догори, та сповнені ентузіазмом очі. Так виглядає типовий автостопер – явище цілком звичне на світових трасах. А як щодо українських доріг? Який він, вітчизняний автостоп? Ми спробували перевірити на власній шкурі.
Траса Львів-Луцьк. На годиннику – близько десятої ранку. Дорога відремонтована, узбіччя чисті, автомобілісти привітні. Більшість, але не всі. Реагують на двох дівчат обабіч траси по-різному: і сигналять, й усміхаються, і біля скроні пальцем крутять. Не минуло і десяти хвилин, як неподалік від нас зупинилася автівка. На жаль, довезти пообіцяли лише до сусіднього села – далі нам не по дорозі. Сідаємо.
На запитання, чому вирішив нас підкинути, пан Володимир Гоцко відказує: «Уявляю себе на вашому місці, начебто я стою, а всі проїжджають повз і дивляться, як на божевільного».
До села дісталися, доводиться прощатися і знов намагатися зловити автівку.
Наші спроби одразу ж зазнали успіху: не встигла від’їхати машина пана Володимира, як нас підібрала наступна.
Водій усміхається і запрошує сідати в охайний салон автомобіля. Грає народна музика, жарти ллються з уст нашого попутника безперестанку. Однак різні пункти призначення дуже скоро змушують нас прощатися. Ми вдвох опиняємося на трасі в самому серці міста Кам’янка-Бузька.
Місцеві ошелешено зиркають на нас. Дороги безнадійно порожні. Розуміючи, що автостоп у межах населеного пункту – табу, ідемо – кожна на своїх двох – кілька кілометрів поспіль. Обабіч траси буйно розкинулися дерева налитих сонцем вишень, якими місцеві ґазди запрошують пригоститися. Нарешті ми минаємо повз табличку із перекресленим написом «Кам’янка-Бузька». Великий палець та щирі усмішки напоготові, зупиняємося і починаємо голосувати.
Чекати довго не доводиться, як уже традиційно склалося. Приблизноза 40 метрів від нас гальмує автомобіль. Ми мчимо до нього, поки рюкзаки болісно стукають по наших спинах. Із пасажирського крісла підіймається і виходить пан із бляшанкою пива. Ми дещо сумніваємося у благонадійності наших потенційних попутників, проте відмовляти вже не зручно. Застрибуємо в машину і наражаємося на низку прямолінійних пропозицій. Згадуються теоретичні засади автостопу – у небезпечних ситуаціях вмикати психолога і ніколи не виказувати страху. Ми повертаємо розмову в інший бік: що таке Луцьк і з чим його їдять? Неохоче, наші попутники віддаляються від небажаної теми, проте однозначні натяки супроводжують нас до самого міста.
Ледь попрощавшись із наполегливими водіями, ми стрімголов рушаємо до славнозвісного Верхнього замку, чим розпочинаємо свій туристичний маршрут містом. За один день встигли побачити майже весь Луцьк, такий затишний і мистецький, але, як то кажуть, це вже зовсім інша історія.
Вечоріє. Час повертатися. Звісно, не маршруткою чи потягом – авантюрним автостопом. Виїжджаємо за Луцьк і починаємо голосувати. Дороги порожні, але вже за 5 хвилин ми опиняємося в машині парапланериста Вячеслава Гайдука.
«Буває, як закине з моїм паропланом у глухе село, то й стою на трасі, сам голосую. Дуже прикро, коли всі проїжджають повз», – поскаржився пан Вячеслав.
Він, доїхавши до свого населеного пункту, вивіз нас за його межі. Ми вже хотіли виходити з автівки, як чоловік раптово дістав гаманець. Пропонує гроші – просто так, купити холодної води в цю спеку. Ми відмовляємося і поспішно виходимо з машини, але пан Вячеслав стоїть на своєму: викидає п’ятдесятигривневу купюру на трасу й, усміхаючись, їде геть.
У наступній машині, яка пригальмувала біля нас буквально за 10 хвилин, ми поспілкувалися з бізнесменом Володимиром Абрагамовським. У відповідь на нашу історію з грошима, він відказав: «Я ніколи з людей нічого не беру. Буває, як підбираєш, намагаються дати, але я завжди кажу, що навіть якби на плечах ніс, усе одно би не взяв».
Із паном Володимиром нам пощастило: він сам живе приблизно в трьохстах метрах від нашого будинку, тож підкинув нас прямо додому.
Це був наш досвід вільних мандрівок, один із перших. Так, ми припускалися деяких помилок. Задля запобігання їх повтору у ваших подорожах поділимося порадами від досвідченого автостопера – Максима Завалля.
«Усе згідно з ПДР та здоровим глуздом! Підйоми, спуски, мости, відбійники, знаки «Зупинка заборонена», швидкісні ділянки траси – усе це табу для автостопу», – розповідає Максим.
«Не варто грузити водія своїми проблемами і не варто мовчати цілу дорогу, слухайте його, підтримуйте розмову, будьте живими та веселими, – продовжує парубок. – Просто довіртесь світу…Ніколи не розумів стоперів,які беруть із собою в мандрівку перцевий балончик: у цій справі все будується на взаємодовірі, і якщо ви боїтесь і не довіряєте нікому, тоді сидіть удома».
То який він, вітчизняний автостоп? Словами цього не описати – можна тільки відчути і пережити. Хочете дізнатися? Спробуйте перевірити на практиці, адже, як писав Гете, «теорія завжди, мій друже, сіра, а древо жизні – вічно молоде».
Автор: Карина Сайфудінова
Фото: з Інтернету