ARTarea – інтернет-журнал журналу «ARTarea»
Мистецтво – своєрідне «дзеркалом епохи», що відображає історію у чутливих образах. «Портрет» нашого Львова вже пишеться для нащадків, але яким він буде – покаже час. Про тенденції та проблеми становлення сучасної львівської художньої школи розказала Олеся Домарадзька, власниця художньої галереї «Зелена канапа».
«Зелена канапа» розташована на Вірменській вулиці в середньовічній кам’яниці. Це невеличке затишне приміщення, де завжди грає тиха приємна музика або звучать записи пташиного співу. Серце галереї – зелена канапа, стилізована під антикваріат, уособлення затишку й аристократизму. Господиня галереї, пані Олеся, ставиться до своєї справи, як до творчості.
Панує стереотип, що сучасне мистецтво досить похмуре, іноді навіть незрозуміле. Роботи сучасних майстрів, які я бачила у «Зеленій канапі», навпаки – світлі та естетичні. Можливо, у Вас є певний стиль, за яким Ви добираєте твори для експозицій?
Я не завжди керуюся власним смаком, коли обираю авторів для виставки. Я роблю все, щоб це була популярна галерея, щоб люди приходили і бачили не лише смак куратора, а ще й «зміну декорацій». Є така тенденція: у нас малюють більш естетичні роботи, не лише у Львові, по всій Україні. Звичайно, ми можемо говорити про львівську мистецьку школу, як окреме явище. Тобто, якщо організовують виставку в Києві, в Мистецькому Арсеналі, то можна, не читаючи підписів, відрізнити львівських митців від харківських чи одеських. Є свій почерк. Але загалом,в українському натурному живописі переважають більш естетичні роботи, ніж наприклад, в Німеччині.
Можливо це пов’язано із напруженою ситуацією в країні? Зараз українцям потрібен моральний відпочинок…
Я не помітила суттєвих змін. Є поодинокі художники, які рефлексують на тему війни, але їх мало. Мені здається, щоб творити на цю тему і не бути «на злобу дня», не стати банальним, треба щоб пройшов якийсь час, поки образ і відношення до нього, так би мовити, трансформуються. Це для актуального мистецтва характерна миттєва реакція на те, що відбувається. Актуальних митців у Львові мало, переважно це молодь. Майстри обирають вічні теми, хочуть, щоб їх роботи через сто років сприймали так само, як сьогодні. Виставка«Екзистенція», яку робили в трамвайному депо, показала, що навіть дуже молоді художники, 16-ти – 18-ти років, теж на цю тему не рефлексують.
Тобто, уже підростає молоде покоління. Що, на Вашу думку, створює сприятливі умови для творчості?
Взагалі художники у всі часи краще творили, коли мали підтримку. Скажімо, такі генії, як Веласкес, чи Мікеланжело, чи да Вінчі, жили в ті часи, коли були сприятливі умови для мистецтва: їх фінансували багаті клієнти, а вони могли присвяти себемистецтву. Попри звичний стереотип «Художник повинен бути голодним», бідність не сприяє творчому розвитку. У мене є знайомий художник, який працює нічним сторожем, щоб мати хоч якийсь заробіток… Якщо художник голодний, він буде шукати, де заробити на шматок хліба, а не думати про велике.У мене теж немає навіть преференцій з оплатою комунальних послуг за галерею. Колежанка в Німеччині заснувала школу, навчає діток, паралельно проводить якісь майстер-класи і працює. Каже, їм сприяють у розвитку. Вона сплачує єдиний податок на рік.А потім, коли купує все необхідне для школи, збирає чеки і в кінці року подає на спеціальну комісію. Витрачені гроші повертають.
Але ж є художники які заробляють своїм талантом. На «Вернісажі» (ринок у Львові) теж продають картини… Їх можна віднести до мистецтва?
Заробітчанство. Хоча, я не схильна судити: це мистецтво чи ні. Час покаже. «Велике бачиться на відстані». Я, до речі, теж колись приносила свої роботи на продаж. Добре, що у мене їх тоді не взяли. Художники, які підсідають на гачок «швидких грошей», хай хоч і не великих, втрачають себе. Їх там, стимулюють малювати те, що продається. От і починають займатися повторами популярних тем,які замовляють продавці. Та ж історія – весільні музиканти. Про який творчий зріст може йти мова? Весільні музиканти будуть грати те, що замовляють на весілля. Тому мені тих художників, чесно кажучи, з одного боку шкода, а з іншого – можливо, цього достатньо для їхнього потенціалу. Тому що є багато прикладів, коли починали з «Вернісажу» і бачили, що їх ця комерціалізація давить, як митців. Йшли з цієї доріжки, намагалися розвиватися…
У Парижі є вуличні художники-портретисти, які мають професійну освіту і дозвіл на роботу від міської влади. Чи доречно було б організувати щось подібне у Львові?
У Львові вже є щось подібне.Наприклад, у «Зеленій канапі» була виставка Мирона Катарана, рисувальника і портретиста. Експозиція була присвячена портретам відомих особистостей. Я його не раз бачила на Площі Ринок, він там ціле літо стояв і малював людей. Також за гроші. Катаран має свій почерк, а про цю «роботу» каже, що так тренується. Це рідкісний випадок, коли художник і творчо розвивається, і вміє цим заробляти. А загалом це знову ж таки та сама комерціалізація. Так, можна з цього почати, але рано чи пізно ти повинен перейти на новий рівень.
Репродукції картин на календарях і блокнотах – це добре чи погано?
Прекрасно. Насправді, зараз художник не може бути таким, як його колега в епоху Відродження. Дуже швидко змінюється інформаційний простір і картинки перед очима, тому художнику, щоб про нього не забули, треба постійно про себе нагадувати, бути перед очима. І тому, якщо йому пропонують, оформити його творами зошити, чи там ще щось, це тільки плюс. До того ж буде прививати людям естетичний смак, любов до мистецтва.
Чи можна вважати мистецтвом «картину як елемент інтер’єру»?
Такий у нас покупець у Львові. Немає таких колекціонерів, які збирають мистецтво заради мистецтва. По-перше брак коштів в інтелігентних людей, викладачі та лікарі не є дуже заможні. А по-друге, брак культури. Люди поки що не розуміють, для чого це. Переважно вважають, що мистецтво треба для того, щоб зайняти вільний простір на стіні. «Я зробив ремонт, треба підібрати картину» – це, я сподіваюся, явище тимчасове.
Ще цікаво, як людині, яка не належить до кола митців, чи є у Львові «богема»? Я завжди уявляла художників з бокалами вина підчас розмови про мистецтво в салонній атмосфері…
Є окремі кола, там старші художники, молодші, середнього віку. Вони всі між собою пов’язані. Художники, можливо, і не говорять про мистецтво так багато. Хоча, звичайно, що говорять про проблеми, про організацію виставок, можуть поділитися досвідом про друк каталогу, про якісь можуть там виставки один одному повідомляти. І це у певному сенсі сприяє конкуренції, якщо художник приходить до свого колеги в майстерню, бачить, що той зробив щось гарне, це його піддіває, він також хоче щось таке гарне зробити. Такі кола є і вони насправді дуже корисні, бо вони сприяють творчому розвитку учасників тих дискусій. Є звичайно такі інтелектуали, які багато говорять про мистецтво.
Хто з Львівських сучасних художників вам найбільше до вподоби?
Є у мене улюблені художники серед молодих, які, мені здається, стануть видатними митцями: Петро Сметана, Денис Струк… Ціла когорта графіків – це і Роман Романишин, і Олег Денисенко. Скульптори дуже хороші. Правда нового покоління я не бачила хороших, але зі старших – Василь Ярич.
Останнє запитання: що Вас надихнуло пов’язати життя з мистецтвом?
В шкільному підручнику були твори Тетяни Яблонської і серед них малюнок під назвою «Юність». Пам’ятаю, коли я на нього дивилася, він мене просто заворожував. Це дуже добре, коли у підручниках друкують твори мистецтва. Навіть якщо такі речі бачиш випадково, це може вплинути на тебе. Можливо, через це тепер я такі роботи до сих пір люблю. Як за Фрейдом перше кохання.
Автор: студентка ЛНУ ім. Івана Франка Євгенія Коляда
Фото надані автором публікації