Японське художне татуювання хорімоно (яп. «гравірування») справедливо можна вважати окремим видом мистецтва, що за давністю, складністю виконання та багатством системи символів не поступається багатьом європейським художнім «винаходам».
Починаючи з ХІІІ століття, хорімоно активно розвивалося як специфічне маргінальне мистецтво і набуло особливого значення для різних верств населення. Малюнки на шкірі слугували не лише прикрасою, а й оберегами, відзнаками приналежності до певного класу або професії, і, що характерно для Східної культурної парадигми, мали філософський підтекст. Першими популярними сюжетами для тату були ілюстрації з популярних книг про національних героїв, а згодом виокремилися чотири теми: флора, фауна, релігія та міфологія. Зокрема, самі малюнки за стилем уподібнилися до традиційного японського живопису. Деякі імена тогочасних майстрів з виконання хорімоно пам’ятають до сьогодні. Серед них Хорі Іюа, Каракуса-Гонта, КонКондзіро, Накамон, Кането, Іку тощо.
Справжнє японське тату відрізняється від, скажімо, американського суворою концептуальністю. На відміну від західного хаотичного нанесення самостійних малюнків, хорімоно має сюжет, обрамлення і чітке розміщення. Тобто це завершений художній твір. Сюжет, переважно, залежить від вподобань замовника, його статусу та фізичних особливостей, і компонується з усталених зображень-символів (на кшталт квітки лотоса, дракона або маски ханья). Автор малював ескіз одразу на шкірі, намагаючись розмістити малюнки так, щоб підчас скорочення м’язів, з’являлася ілюзія руху. Готовий твір нагадує кімоно або розстібнутий плащ: зображення повністю покривають тулуб, іноді лишаючи відкритими груди та живіт, плечі та передпліччя до ліктів, а також стегна.
На виконання одного «закінченого» хорімоно міг знадобитися рік. Сеанс тривав годину, довше терпіти біль фізично неможливо. Для нанесення контуру використовували бамбукові палички голками на кінці (від 1 до 4 штук), для заповнення фарбою брали так звану «щітку» – бамбукову паличку з 30-ма голками. Майстер занурював інструмент у фарбу і проколював шкіру під гострим кутом. Після сеансу відвідувачам рекомендували прийняти гарячу ванну.До наступного разу доводилося чекати тиждень, поки «оброблена» ділянка шкіри загоїться. Після завершення роботи автор залишав свій підпис під пахвою або на стегнах. В середньому майстер міг виконати 150 завершених хорімоно протягом життя.
Попри те, що процес татуювання був досить болючим,хорімономало успіх серед гейш та проституток. Перші тоді вливали на формування тенденцій у суспільстві, тому зі свого боку теж посприяли поширенню моди на татуювання. До речі, варто виокремити суто жіночий і досить пікантний різновидом хорімоно – так зване «таємне татуювання» какусі-боро: малюнок наносили на шкіру за допомогою надрізів, в які втирали рисову пудру. Зображення ставало видимим підчас збудження або після купання.
Якщо жінки розмальовували шкіру з естетичних міркувань, то для пожежників, які гасили вогнища з оголеним торсом, хорімоно було чимось, на кшталт, амулету. Кожна команда мала свій стиль.
Загалом для міщанства хорімоно довгий час залишалосяіндивідуальним оберегом та способом самовиразитися, підкреслити риси характеру. Наприклад, півонія символізувала багатство, хризантема – рішучість, квіти сакури – швидкоплинність життя, дракон – владу, любов до свободи, рішучість, тигр – впертість чи навіть агресивність, черепаха – мудрість, змія – жіночу хитрість, карп – кохання. Часто зустрічалися зображення воїнів та їх зброї, гейш, святих, демонів (японці вважали, що зображення відлякуватимуть справжніх злих духів). Межі сюжету охоплювало обрамлення у вигляді світанку, соснових гілок або пелюсток лотоса.
Наприкінці ХІХ ст. влада заборонила хорімоно, піклуючись про позитивне враження від японців в очах західного світу. Татуювання перейшло в андеграунд, коли ним захопилися якудзи. Для японської мафії малюнок на шкірі слугував ознакою «своїх», а сам процес татуювання сприймався як обряд зречення від мирного життя. Через те, що у більшості японців тату відтоді асоціювалося з мафією, у суспільстві сформувалося упереджене ставлення до людей з татуюванням. Їх, до прикладу, могли не взяти на роботу або не пускати у публічні місця.
Але так чи інакше, японці пам’ятають «золоту добу» мистецтва хорімоно. Сьогодні нові майстри адаптують техніку виконання традиційного тату до сучасних умов та можливостей, тож знову можна побачити на спині японця карпа або самурая між квітами сакури, як і 400 років тому.
Автор: Євгенія Коляда
Фото з Інтернету