ARTarea – інтернет-журнал журналу «ARTarea»
Похмурі стіни інтернату (а точніше виправної колонії) для складних підлітків. Франція, 1946 рік. Озлоблені, похмурі люди після війни, які «виправляють» підлітків жахливими, репресивними методами. Але, як відомо, насильство лише породжує насильство.
Однак серед цього хаосу нестримного зла і апатії раптом з.являється новий викладач Клеман Матьє (цю роль майстерно виконав Жерар Жюньо). Цей педагог зовсім не хоче миритися із встановленими правилами і «воювати» із дітьми силовими методами. У кожному, навіть найгіршому вихованці месьє Матьє намагається побачити перш за все Людину.
(кадр з фільму)
Сюжет нібито не дуже складний і заплутаний. Передбачити фінал можна наперед. Але ця стрічка настільки вражає і зачаровує тонким психологізмом, нюансами у людських стосунках, що хочеться переглядати її знову і знову.
Продумані художні деталі надовго залишаються в пам.яті. Наприклад, один із перших кадрів, де маленький хлопчик Пепіно стоїть біля залізних воріт інтернату і дивиться у далечінь. Незабаром ми дізнаємося, що малюк вірить нібито батьки прийдуть за ним у суботу. І кожної суботи стоїть біля брами, чекаючи на їхій прихід. Скільки безсердечні викладачі не пояснювали вихованцю, що за ним ніколи ніхто не прийде все було марно. Цей кадр надовго врізається у пам,ять хоча б тим, що ця закинута самотня дитина постає ніби багатосферним і глибким символом сироти.
Окремою героїнею стрічки є Музика. Адже Клеман Матьє виявляється надзвичайно талановитим музикантом, якому не пощастило у житті. Побачивши у яких жалихивих психологічних умовах живуть вихованці інтернату «Дно озера», він починає розучувати з ними пісні. І раптом цей розрізнений натовп надзвичайно злих нелюдів-підлітків перетворюється у чудовий дуже майстерний хор. Французькі мелодії ніби переображують душі покинутих дітей, виявляючи глибоко на дні їхніх сердець справжні співочі таланти. І ця музика лікує втомлені душі незримим еліксиром справжнього мистецтва.
Колись якийсь мудрець сказав: «Музика – це єдина безгрішна чуттєва насолода». І не помилився. Бо музика впродовж розвитку людства стала не лише насолодою, але засобом катарсису – тобто очищення від метушні (втоми, зла) світу цього.
Особливим акцентом фільму є дитячі образи. Вихованці інтернату постають не сірою масою, а цікавими особистостями. До яких потрібно знайти підхід, яких треба осягнути і зрозуміти. Яскравим є, наприклад, образ П.єра Моранжа – дуже складного вихованця, який втім володіє надзвичайної краси голосом. За викличною жорстокістю цього хлопчика ховається добре і вразливе серце. І вчителю Клеману Матьє вдається це розгледіти.
Ця зворушлива стрічка показує нам до якої міри можуть озвірити дорослі люди і як страшно вони можуть ламати ще незрілу дитячу психіку. Цей фільм буде корисним не лише батькам, які не вміють справитися із своїми дітьми, але будь-якому глядачу. Бо французькому режисеру Кристофу Барратьє вдається зачепити основні світоглядні питання, які не дають людству спокою ось уже багато століть. Це той фільм, від якого на душі стає світліше. І ти розумієш, наскільки б складним і важким не було життя, у ньому завжди знайдеться місце оптимізму і промічникам сонця. Бо навіть серед найпохмурішої зими, можна знайти сонячне сяйво, яке пробивається крізь хмари.
Автор: Оксана Бабенко
Фото: з Інтернету