Вистава «Зерносховище» дає новий погляд на Голодомор

 Вистава «Зерносховище» – це спільний проект Першого академічного драматичного театру для дітей та юнацтва і Мистецької майстерні «Драбина». Ця незвичайна сценічна постановка нагадує яскраву ковдру із мініатюрних барвистих клаптиків.  Адже у цьому театральному дійстві так багато смислових акцентів, авторських деталей, що глядачу іноді навіть важко осягнути те, що відбувається, зорієнтуватися у вирі подій.  Оскільки ця постановка про Голодомор вражає своїм новітнім потрактуванням, неабиякою режисерською сміливістю. Данте Аліг’єрі колись писав: «Тим, хто залишаються байдужими у часи моральної кризи приготовані найтепліші місця в пеклі». Ця вистава стає ніби наочним свідченням цього.

   Перенестися у часи колективізації, побачити нелюдське, криваве обличчя радянської системи допомагають яскраві деталі, а також напружена та майстерна акторська гра. Це ілюструє епізод  на початку вистави. Атеїстичний «театр», а насправді якісь комсомольці приїздять в українське село із пропагандивною агіткою. Наївне  і бридке осміювання духовності селян в 30-тих роках було одним із засобів радянського режиму. Численні «актівісти» приїздили до жителів села і всіма засобами намагалися боротися із «опіумом для народу». Ця на перший погляд наївна і вульгарна сценка наповнена глибоким і сумним змістом. Адже у часи колективізації відбувалася жорстока підміна понять. Замість звичних для людей національних та релігійних традицій влада насаджувала нові, «альтернативні» цінності. Коли у сільської дівчини Мокрини (однієї з головних героїнь) більшовики спитали чи є Бог, дівчина відповіла, що Він нікуди і не зникав. Наприкінці вистави відповідь дівчини буде кардинально іншою. Вона вже у ніщо не віритиме, окрім «всесильної» і міцної руки радянського режиму.

   Власне питання оцих нових «цінностей», питання людяності і нелюдської жорстокості стають наскрізним рефреном вистави. Втім, глядач навряд побачить у «Зерносховищі» чіткий поділ персонажів на добрих та злих. Режисер та актори майстерно показують, що навіть найжорстокіший чекіст залишався всього лише людиною. Можливо, психологічно надломленою, можливо цілком озлобленою. Але людиною із своїм  роздвоєнням особистості, запізнілими муками совісті.

  Родзинкою «Зерносховища» є звичайно залучення глядача до вистави.  Коли вимучені голодом постаті починають ходити між рядами стає справді моторошно. Кожен починає усвідомлювати, що голод 33-року вже не таке далеке минуле, що це може настати і у сьогоденні, торкнутися навіть сучасних, звиклих до благ цивілізації людей.

     Мелодійна українська пісня пронизує собою всю виставу «Зерносховище». Режисер Андрій Приходько каже, що така увага пісні у виставі приділена не випадково: «Там, де в Україні кінчається пісня, починається брехня». Митець також зауважує, що театр має надзвичайну важливість у сучасній Україні: «Театр дає те, в чому суспільство відчуває дефіцит. В театрі треба вчитися чути Бога і доносити цю божественну енергію».

Автор: Оксана Бабенко

Фото з Інтернету