ARTarea – інтернет-журнал журналу «ARTarea»
Відомості про його життя дійшли до нас в основному із записів його сучасників, із наукових трактатів самого Омара Хайяма і, звичайно ж, завдяки його рубаї, в яких відбилася його багатогранна, суперечлива, яскрава особистість.
У нічній тиші гортаю переклади рубаї Омара Хайяма. Поезія – це завжди інтимне, зашифроване послання. Часом нам не зрозуміти навіть вірші сучасників і співвітчизників. А якщо лірика спотворена перекладом, відстанню в тисячу років і тисячі верст, народжена в малознайомому нам культурному контексті, зашифрована невідомим символічним кодом, розібратися у якому ох як непросто. Тому я вимикаю розум і віддаюся в полон відчуттів: яким ти був, Омар, що за особистість написала стільки емоційних, характерних віршів?
Я заплющую очі і уявляю собі поета. Ставний чоловік років сорока п’яти, в шароварах, коричневому халаті, накинутому на сорочку, в шовковому смугастому тюрбані, він сидить на пагорбі і дивиться вдалину. Спокійний погляд розумної людини, яка зазнала радість пізнання, розчарування пошуку, солодкість слави, біль самотності. Омар дістає з ганчір’яної сумки гранат, розламує його, на темні руки з довгими пальцями бризкає рубіновий сік. Під пагорбом хтось перебирає струни шахруду. Внизу в місті з мечеті закричав мулла. Сонце сідає. Хайям дивиться на перші зірки. Вони з юності його найближчі друзі. Син виготовлювача наметів не пішов по стопах батька, його вабили таємниці світобудови. Він шукав відповіді на вічні питання в математиці, в Корані, у вченні греків і Авіценни, зороастрійців і суфіїв, шукав у зірках. Останні відкрили йому суть часу, і він створив найточніший на землі календар, математика дала йому відповіді на питання, над якими бився сам Евклід. Але секрет вічності він так і не розгадав, хоча й поклав не це все життя. Істина, як сон, вислизала від нього.
Торував я до мудрості сотні доріг,
Міркував про незвідане – й спати не міг.
Сімдесят я прожив. І що встигнув збагнути?
Що нічого збагнути я, власне, й не встиг[1].
Ти нахмурюєшся, Хайяме, адже не знаючи таємниці світобудови, не зрозуміти, хто ти сам, навіщо ти прийшов на цю землю.
Хоч гарні щоки й кучері я маю
І станом кипарис переважаю,
Але спитайте, нащо Майстер вічний
В земнім саду зростив мене? Не знаю[2].
Це обурює тебе, у своїх рубаї ти докоряєш цим Богові, смієшся над ним, розбиваеш доводи Корану своєю ученого логікою.
(на фото сторінка із Корану)
Але часто, дуже часто я чую в твоїх рядках розчарування і гнів від безплідного пошуку і біль від того, що тобі доводиться жити серед лицемірів і ошуканців, що ти не можеш нікому довіряти.
Сотні літ я готовий палати в огні.
То не пекло, що сниться мені уві сні.
Я боюся нікчем; розмовляти із ними –
Ще страшнішим від смерті здається мені
Серед вчених мужів благородства не бачу.
Та не здумай комусь ти відкритись, бідаче,
Бо твоя голова піде псам на поживу –
Й за тобою лиш вітер у полі заплаче
Слава Аллаху, що за свої сміливі вірші ти не поплатився головою! Мабуть оберігав тебе могутній сельджукский Мелік шах, при багатому дворі якого ти працював тривалий час. Багатство і влада велика принада, але не для тебе. Скільки ж було в тобі честі, гідності і мудрості, що, отримавши доступ до двору, ти не спокусився на його розкіш. Вона не цікавить тебе, оскільки ти мислиш категоріями вічності, адже саме такого масштабу твоя особистість.
Всі держави скоривши, великі й малі,
Всі народи знеславивши у кабалі,
Ти не станеш, великий владарю, безсмертним –
Твій набуток дрібний: три аршини землі
Ти до зла не хились, а роби лиш добро!
Бо не зло тобі друг, а добро, лиш добро.
Якщо зло і добро тобі в друзі прибились,
Вибирай однозначно – добро, лиш добро!
Замість придворних ігор ти скористався можливістю продовжувати дослідження астрономії та алгебри, писати наукові праці, робити переклади з рідного фарсі на арабську, створювати рубаї. Хоча чи всі свої вірші ти записав? Або були твої рубаї експромтами, які за тобою записували учні, якщо пощастить? Або посланнями до опонентів у відповідь на їхню зухвалість? А, може, ти складав їх, в сутінках крокуючи вулицями Ісфахану до обсерваторії?..
Хто проводить ночі, вглядаючись у темряву з найбільшої у світі обсерваторії, а днями б‘ється над математичними головоломками, у того навряд чи залишиться багато часу на сім‘ю. Час летить так швидко, ти вже на схилі років, Хайям, а поруч з тобою немає ані дружини, ані дітей. А скільки було їх на твоєму шляху, красунь з пронизливим чорним поглядом, з важкими косами. Але твоя любов до істини більше п’янила тебе. І як сміявся ти над тими, хто чув у твоїх віршах лише голос п’яниці і розпусника. Адже той, хто не відчув сп’яніння від вина пізнання і не сперечався з Виночерпієм-Творцем, все одно не зрозуміє тебе, так навіщо і займати себе думкою про них.
Хай сп’янілим назвуть – я до того мастак,
Хай верзуть, що фігляр, баламут і лайдак.
Я – це я. І базікайте, що вам завгодно.
Я зостанусь Хайямом. Воістину так.
А може, ти все ж такі час від часу навідувався у мейхану, поки її не закрили ортодоксально налаштовані мусульманські правителі? .. Ти дивишся на мене спокійно і серйозно, але в куточках очей твоїх зблискує посмішка …
Вино нам вічність одкриває – пий!
Від нього серце оживає – пий!
Хоч палить, як вогонь, зате турботи,
Сидячи на пагорбі і дивлячись униз, ти немов дивишся здалечини на свій пройдений шлях. Ти на середині свого життєвого шляху. Що на тебе чекає, Омаре? Твої покровителі скинуті, Персія занурилася у братовбивчу війну. Обсерваторія збезлюдніла, багатства ти не зібрав і змушений заробляти на хліб уроками. Але ти знаєш, що і це мине. Адже життя лише мить, і потрібно радіти їй, бо мить не повернути. Радість, ось твій рецепт для подолання гіркоти буття.
Хай кожна мить, що в вічність промайне,Тебе вщасливлює, бо головне,
Що нам дається тут,- життя: пильнуй же!
Але ти зумів затриматися у вічності. Ти повернувся до нас у віршах, пригорщею дорогоцінного каміння: темного та світлого, наповненого гіркотою і радістю.
Ти піднімаєшся з пагорба, витираєш руки від гранатового соку, обтрушуєшь з халату травинки і починаєш спускатися геть із селджукской столиці, назустріч заходу сонця. Ти вирушаєш у дорогу довжиною в тисячоліття і я чую твій голос, ти читаєш рубаї. І нехай сперечаються вчені мужі сьогоднішнього дня, скільки з них належить тобі, три сотні або дві тисячі. Важливо, що ти був. І твій голос залишиться з нами.
Як гарно: на квітках – росинки прохолодні,
I дівчина в квітках. Ну що ж: напередодні
Було усякого – про те тепер не згадуй,
Все, що було, забудь: найкращий день – сьогодні.[3]
Автор: Анна Валльнер
Фото з Інтернету