Провладний Левіафан, або Сучасна російська притча

«Левіафан» – похмуре і сильне кіно, за яким коли-небудь будуть судити про атмосферу путінської Росії. Ті, хто в ній не живе, судять вже зараз.

Дмитро Биков, оглядач російського видання «Новая газета»

 Цьогоріч на премію «Оскар» Росія висунула фільм Андрія Звягінцева «Левіафан», який наразі програв у боротьбі з польською «Ідою» в номінації «Найкращий фільм іноземною мовою». У стрічці знялися Олексій Серебряков, Олена Лядова, Володимир Вдовиченков, Роман Мадянов, Анна Уколова та інші.

 Це соціальна драма, яка викликала неабиякий подив у зарубіжних кінокритиків (в тому числі й українських) з приводу правдивості та сучасності сюжету, але і не менш гострі заперечення вироку, поставленого Звягінцевим Росії, вітчизняними російськими критиками. До того ж, коли недоліків та претензій забагато, світ кипить зовсім протилежними думками, а кінокритики, надриваючи голос, доводять своє, – вже тоді можна з точністю декламувати, що твір вийшов з-за канонічних рамок та, беззаперечно, є чимось, про що раніше не говорили…

 За сюжетом автомеханік Микола живе з сім’єю в маленькому містечку на березі Баренцева моря. Його будинок і майстерня розташовуються на доволі зручному та видному місці, саме через те релігійний, але корумпований мер вирішує вилучити, привласнити та використати ділянку у власних цілях. Чоловік намагається принаймні домогтися гідної компенсації, але програє справу в суді, який знаходиться «в кишені» у того ж таки глави. Коли Микола звертається за допомогою до свого друга Дмитра, московського адвоката, той збирає на мера дієвий компромат, намагаючись його шантажувати. Тим часом дружина слюсаря заводить з москвичем роман, а його син вештається з такими ж неприкаяними підлітками…

    Спочатку картина може здаватись затягнутою: довгі пейзажні панорами, виокремлення сюжетних деталей, показ мало не всього відрізку дороги, подекуди затяжне та напружене мовчання. Але згодом приходить усвідомлення, що без кожного з цих елементів не було б того ефекту переживання життєвих ситуацій разом з героями. Хоча перевірено, що емпатії глядача можна досягти і без подібних кіноефектів. Проте вважатимемо це особливістю «Левіафана», яку теж треба вміти втілити правильно, адже глядач має вільну альтернативу – дивитись фільм або в будь-який момент припинити перегляд, якщо він здасться йому хоч трохи нудним. Зрештою, такий висновок можна зробити і просто подивившись на тривалість фільму – 2 години 20 хвилин. Якщо в очах глядача російський кінематограф досі не став авторитетним, то навряд чи він зважиться витратити 2 з надлишком години свого життя задля, на перший погляд, примітивного кіно. Але тут вже постає інший фактор, психологічний, який виграє за рахунок популярності фільму: про нього надто багато говорять. Найперше – це те, що Звягінцев є поки єдиним, хто наважився висловитися про відділення Росії від Бога і про те, яку роль зіграла в цьому церква. А лише за це фільм можна було б назвати визначною подією і свідомим відважним вчинком. Очевидно, жоден кіноман не проґавить можливості власноруч оцінити цей феномен. 

Та коли питання того варто чи ні дивитись фільм залишається позаду, постає інше – хто ж насправді є тим Левіафаном, який зображується в Біблії як страшна потвора, наділена величезною силою. Чи, може, за назвою криється інтерпретація Гоббса, за якої Левіафан – казкове всепоглинаюче чудовисько, що символізує державу: воно користується тим, що люди довірили йому свої суспільні інтереси та вважає, що має повне право посягати не тільки на керування людьми, але й на їхнє майно, життя, і що найжахливіше – на їхній внутрішній світ та релігійні переконання.

Варто відмітити, що в кожному з персонажів фільму переплітаються як позитивні риси, так і негативні, що допомагає глядачеві краще роздивитись в них характери, вчинки та мотиви реальних людей. До прикладу, Микола – хороший сім’янин, але має слабкість до випивки; його жінка працьовита та хазяйновита, проте це не заважає їй зрадити чоловікові; син Миколи має хороші стосунки з татом, однак зовсім не поважає мачуху; мер міста всіма правдами і кривдами намагається відсудити земельну ділянку, одночасно будучи глибоко релігійною людиною. Вочевидь, таким чином Звягінцев намагається донести, що Левіафан – це не тільки держава та влада, це людина, кожен має свого монстра в душі та несе власний хрест. Люди повинні боротись з провладним Левіафаном, але не мають забувати про своїх особистих левіафанчиків, яких самі й підгодовують, які несуть загрозу для нас та наших близьких, а отже є складниками тієї ж провладної системи, яку зламати можна, починаючи лише з самого себе.

Неабияка роль надається образам-символам кінострічки. Це і бурхливе море з хребтом величезного кита, який, очевидно, колись викинувся на берег не від хорошого життя. До того ж він відповідає уявленням про вигляд Левіафана. На це місце приходить хлопчик, коли йому зле на душі, ніби мріючи, щоб морська вода так само оголила кістки провладного монстра і дала спокій їхній сім’ї. Це і стара церква, в якій щовечора збираються підлітки з сигаретами та пивом, наче зневажаючи та нехтуючи релігією. Це і запитання «Ви вірите в Бога?», яке звучить з різних вуст протягом всього фільму, начебто піддаючи сумнівам ту ж таки віру. Насамкінець, це і розвага на пікніку, яка передбачає постріли в портрети колишніх російських можновладців та високопосадовців. «– А з нинішніх нікого нема? – Нинішнім ще час не прийшов». 

Отже, мистецтво, яке пропагує правду, повсякчас пробуджуватиме публіку від остаточного збайдужіння, а «Левіафан» вкотре підкреслює актуальність твердження російського державно діяча ХІХ століття С. Уварова, що скандує: «православ’я, самодержавність, народність». Звягінцев, у свою чергу, ставить Росію в незручне становище, задаючи злободенні нині питання, одне з яких: чи заслуговує довіри церква, побудована на людських кістках та сльозах?

 Автор: Марковська Марія 

Фото з Інтернету