ARTarea – інтернет-журнал журналу «ARTarea»
Усі фільми про супергероїв, які стають народними месниками чи рятівниками Нью-Йорка, etc, мають приблизно одну і ту ж схему. Герой переважно сирота, або як мінімум не оклигав від травми втрати в дитинстві, і використовує цей факт як двигун віри в себе і у власні можливості. Сповнений віри у справедливість і переконаний у своїй унікальності, герой стає улюбленцем публіки і весело стрибає по дахах нью-йоркських хмарочосів. Тим часом поліція його тихо ненавидить, бо він легко справляється з роботою всього її департаменту.Одним словом – забирає в них роботу і лаври, звісно. І весь фільм закінчується тим, що герой тримає якусь врятовану блондику на руках і місто йому аплодує. Все чудесно) Світ врятовано. Блондинка ще непритомна, правда;) Наступні частини зазвичай повторюють цю схему, в якій лише змінюються вороги героя, блондинки, і історія про батьків іде все більше в глибину. На цьому, зрештою, все і закінчується. Герой не стає старим і немічним, пам’ятає на своє покликання, бо хоче стати програмістом і т. д. Розвиток сюжету зациклюється в цьому місці на користь комерції. В житті ж така система нестабільна.
А що було б, якби? Великий неліричний відступ. Баланс сил в цих фільмах переважно такий:
– нещасні прості жителі міста, які страждають ні за що.
– рятівник ( власне Спайдермен, Панда чи Ніндзя-Черепашки)
– поганий дядько, який якусь там радіацію розсіює чи владу хоче захопити.
До болю нагадує трикутник Карпмана: жертва-рятівник-агресор, де жертва – це безсилля і слабкість, рятівник – це всемогутність, агресор – влада. У чому специфіка трикутника? Кожна людина часто займає усі три позиції: вона може бути агресором, або бути нещасною, або ж допомогти комусь у нещасті. Але можливе застрягання на певних ролях і постійне їх програвання в одних і тих же стосунках. Наприклад, ну образив мене хтось-там десь-там. А я в силу виховання не можу постояти за себе. Тоді я шукатиму людину, яка виконуватиме це для мене, отримуючи для себе відчуття потрібності і могутності. Ролі закріпляться. І тоді я ніколи не буду рятувати свого рятівника, і він не буде слабким, бо ми так домовилися. І все було б добре, якби не динаміка. З часом рятівник не встигає впоратися з усіма завданнями, або має інші справи, або ще когось врятувати треба(якщо він спромігся в ще якісь трикутники вляпатися) і перестає влаштовувати жертву. Невдоволена жертва тоді починає все більше звинувачувати свого рятівника і з часом стає агресором, а колишній рятівник стає тепер жертвою, і ця солодка парочка шукає собі нового рятівника, або ж розпадається. Чому відбувається цей класичний рух по трикутнику? А тому що ролі диктують обмежений набір почуттів, і допоки в стосунках не буде присутній весь набір почуттів з обох сторін, вони так і гулятимуть по монохромних вершинах. Важливим моментом тут є те, що ключовою парою в трикутнику є жертва-рятівник, але без агресора їм взагалі немає чого разом робити. Нема кого рятувати, і нема на кого нарікати.
Повертаємося до «Черепашок». От вбили вони Шредера. Їсти піцу весь час нудно, людям без зовнішньої загрози до них байдуже. Всі чекають приходу агресора (жертва і рятівник шукають його нависно для формування трикутника). Отут починається зав’язка фільму. Припустімо, що агресор якийсь дуже сильний, а-ля супермен проти Черепашок. І тут фіг знає хто кого(Або їх одразу багато розвелося. Або якийсь клерк вирішив, що чого це його черепашки не врятували вранці від кишенькового злодія, мовляв, чого це вони не наводять порядку в місті, порозсідалися). Накопичуються нереалізовані очікування жертв, назбирується злість і розчарування. І тоді все невдоволене місто забуває про реальних агресорів, і починає переслідувати Черепашок. Ті назад залазять в свою каналізацію, але тепер вже не як герої, а біженці. І тоді – самотність, непотрібність, страх вийти назовні. Розгубленість: що тепер робити в житті, коли рятувати нема кого, власне, тепер треба їх боятися… А стільки ж для них добра було зроблено… Ще й образа… Отак я собі і уявляю сіквел Черепашок, якщо про життя. Сидять вони такі депресивні в своїй каналізації, забули вже про своє карате, і думають: якого чорта та Ейпріл їх врятувала. Тут, до речі, можна добряче на ній відігратися, влаштувавши іще один трикутник. Вже бачу, як вона на десятій хвилині стікає кров’ю у нерівному бою… Познущалися ще й… Нунчаками її по обличчю, струмом і хвостом накінець. Потім Сплінтер, замучений батьківською провиною, перший повісився.
Хай би це знімав Ларс фон Трі́єр. Або Іньяріту, в нього теж вийшло б яскраво) Ну і звичайно в 3D) можна одну черепашку спустити з хмарочоса, щоб масштабненько) А потім – всі щасливі. Глядач відчув би полегшення. Полегшення, яке виникає від розривання трикутника, хоча і ціною суїциду.
Автор: Юлія Дремлюга
Фото: з Інтернету