ARTarea – інтернет-журнал журналу «ARTarea»
Що таке життя? Напевно, усі нормальні люди задумуються над цією проблемою. Але мало-хто досягає розуміння цього поняття, знаходить сенс у власному існуванні. У романі Гі де Мопасана «Життя» не має складних екзистенційних проблем пов’язаних із існуванням людини, її призначенням у Всесвіті. Однак письменник пропонує нам сюжет, який дозволить розгадати основні питання буття.
(картина Анрі Тулуз Лотрека)
Центральною героїнею роману є Жанна. Звичайна собі французька жінка ХІХ століття, достатньо освічена, достатньо вихована. Але насправді відгороджена від справжнього людського життя, природного його начала. Адже довгий час Жанна перебувала за кам’яними стінами жіночого монастиря (в ті часи було модним, аби аристократичні дівчата частину дитинства та початок юності проводили у монастирях-пансіонах, де й отримували базову освіту). Все Жаннине розуміння життя, його суть укладається в одне широке поняття: кохання. Як і всі жінки того часу, Жанна прагне вийти заміж, побудувати родину. Що знаходиться за межами цього омріяного Рубікону –заміжжя дівчина не знає, ба більше – вона навіть не думає про це. Їй і так все зрозуміло – ТАМ буде люблячий чоловік, багацько маленьких діток. Рай, та й годі. Однак життя складається зовсім не так, як прагнулося спочатку.
Образ Жанни частково перегукується із образом Емми Боварі із роману Флобера. Однак Емма Боварі обирає криву стежку зради, в той час, як Жанна залишається вірною своїм хитким переконанням та принципам.
(картина Анрі Тулуз Лотрека)
Першим потрясінням для дівчини стає її чоловік – Жюльєн. Ніжний та лагідний до одруження, він стає байдужим та егоїстичним споживачем після весілля. За цією межею настає не омріяний рай кохання, а страхітливе відчуття порожнечі, НУДЬГИ. Адже рухатися більше нікуди, основна ціль досягнена. Що далі? Цією нудьгою пронизаний весь роман. Автор показує нам трагедію людини, яка не знаходить собі застосування, не знає куди подіти свої співчуття, любов, милосердя. Людина, яка живе у обмеженому світі так званої «цивілізації», і для якої та цивілізація стає залізними путами, не дає розвитку. Адже провінційна аристократка ХІХ століття у Франції не могла позбавити себе тих шлюбних пут і ставала заручником одноманітного, вбогого життя – переважно без книжок, без якогось саморозвитку. Жанна змушена терпіти коханок свого чоловіка, його скнарість, байдужість власних батьків.
(картина Луї Анкетена)
Жанна намагається шукати розради, зокрема релігійної. Але й тут вона не знаходить її. Мопассан подає нам два діаметрально протилежних образи сільських священників, як заручників власних пристрастей. Один з них є надто легковажним, а насправді ж байдужим до власних обов’язків. Він любить поїсти та випити, а насправді закриває очі на проблеми своїх парафіян. А інший є релігійним фанатиком, який не може пристосувати християнські цінності до реальних умов життя. Між цих двох вогнів Жанна опиняється у певному моральному капкані та зрештою відходить від релігії.
За цими роками похмурого животіння приходить розрада – народжується її єдиний синок Поль. Але і тут мрія не втілюється у реальність. З часом Поль стає ще більш егоїстичним і зверхнім тираном, як і його батько. Адже Жанна та її рідні не виховували Поля належно, надто розпестили його надмірною увагою та вседозволеністю. А потім приходить – СТАРІСТЬ.
Батьки Жанни за сумною закономірністю життя вже відійшли у небуття. Так само і її чоловік. Самотність, бідність, покинутість стають рефреном останніх сторінок роману.
«Цілими днями нерухомо сиділа вона тут, зосередивши погляд на вогні, невільно віддаючись сумним думкам і перебираючи сумну вервечку своїх страждань. Сутінки мало-помалу огортали кімнатку, а вона все сиділа, роблячи рухи лише за тим, щоб підкинути в камін дров
Потім вона думала про радісні роки дитинства Поля, про той час, коли він змушував її саджати салат, коли вона ставала на коліна на жирній землі поруч із тіткою Лізон, і коли вони обидві старалися із всіх сил догодити дитині, конкуруючи в тому, хто вправніше посадить розсаду, і в кого вона дасть більше пуп’янків»(«Із роману Гі де Мопассана «Життя»).
Як не дивно, але автор показує нам позитивний образ жінки. Він моделює цілком традиційну ситуацію. Коли насправді цілком позитивна до того особа опиняється у складних життєвих умовах, у цинічному світі, який насправді належить чоловікам. Гі де Мопассан самокритично показує наскільки жорстокими, загрузлими у сфері первинних інстинктів можуть бути чоловіки. Він аніскільки не шукає виправдання, а просто змальовує реальність такою, як вона є – без ретуші. Наприкінці ж дає нам певний сумний висновок:
І вона додала, відповідаючи, імовірно, на свої власні думки: Життя, що не кажіть, не таке хороше, але й не таке погане, як про нього думають. (Гі де Мопассан “Життя)
Можливо в цій підсумовуючій репліці письменник натякає, що світло в кінці тунелю неодмінно є, і можна вихід з будь-якої ситуації. Але де він, цей вихід? Напевно, кожен шукає його сам.
(плакат намальований Анрі Тулуз Лотреком)
Автор: Оксана Бабенко
Фото з Інтернету