Гі де Мопасан: Міф та реальність

Про  творчість Гі де Мопассана ходить багато чуток. Хтось свідомо не читає цього письменника, вважаючи його аморальним, вульгарним. Хтось  навпаки надає перевагу Мопассану, виокремлюючи його  серед класиків французької літератури. Адже саме цей французький аристократ зумів показати життя таким, як воно є: у всій його природній натуральності, у всій жорстокості. При цьому Мопассану вдалося майже неможливе: поєднувати жахливі картини реальності з тонкою, вишуканою іронією.

Натомість образ Гі де Мопасана в очах деяких читачів спотворений. Прозаїк працював у руслі натуралізму  і відкрито описував царину первинних інстинктів людини. У ХІХ столітті це дійсно було дуже провокаційно.  Але чи можна вважати Мопассана вульгарним письменником у ХХІ столітті, коли у більшості книжок тема інтимних стосунків висвітлюється без всякої ретуші?

«Життя» Гі де Мопассана – одна з тих небагатьох книг, які разом із «Символом» Альви Бессі, «Забавною Біблією» Лео Таксіля та «Декамероном» Бокаччо слугували цнотливим школярам радянської доби підручником сексуального життя» – пише український прозаїк Володимир Єшкілєв.

Але ж ми далеко відійшли від часів СРСР і тепер можемо сміливо читати Мопассана, як перш за все правдивого художника соціуму та епохи, а вже потім як відвертого прозаїка.

Існує про письменника ще одна ілюзія. Мовляв, Гі де Мопассан був аморальною, цинічною людиною. Така думка виникла не випадково. Ще в молодості митець, який можливо був схильний до утіх публічних будинків, заразився сифілісом і не приховував цього. «У мене сифіліс! Нарешті справжній! (…) І я тим пишаюся, чорт забирай, і зневажаю всіх буржуа» – іронічно писав Мопассан. Зрештою, ця хвороба і стала причиною його смерті. Кілька разів прозаїк намагався покінчити з життям, але це не вдавалося. Його смерті передувало 18 місяців божевілля.  Костянтин Паустовський так писав про Гі де Мопассана:

«Нещадний спостерігач людської скверни, анатом, який називав життя «клінікою для письменників», незадовго до свого кінця потягнувся до чистоти, до прославлення любові-страждання і любові-радості

Навіть в останні години, коли йому здавалося, що його мозок руйнується якоюсь ядовитою сіллю, він з відчаєм думав про те, скільки сердечності відкинув від себе у своєму швидкоплинному  і втомленому житті

….Він тягнувся до ніжності, як покинута дитина, нахмурено і соромливо. Він повірив в те, що кохання не тільки потяг, але і жертва, і прихована радість, і поезія цього світу. Але було вже пізно, і на його долю залишилися лише докори сумління та жаль» ( «Золота троянда» Костянтин Паустовський»)

Але чи можемо ми, люди інших епох, інших століть, стверджувати, що Мопассан відкидав поезію чистого кохання, чи був прагматичним споживачем цього почуття? Зрештою, ми не знайомі з ним, і можемо поспілкуватися з письменником лише на сеансах спіритизму, чи у своїх думках.

Та найкращим способом зрозуміти людину є прочитати її книжки. Адже не дарма кажуть, що у кожному творі залишається маленька частинка авторського «Я». А у книгах Гі де Мопассана людина показана не як обмежена біологічна істота. Мопассан демонструє нам особистість, яка потрапляє у певний капках – пута реальності.  І ці цивілізаційні грати за якими ми знаходимося накладають на нас свій відбиток. Не маючи цілковитої змоги позбавитися біологічних інстинктів, ми прикриваємося чистоплюйним лицемірством, певними моральними нормами. Тоді як від вселенської самотності (яка є однією з провідних тем Мопасана), смерті і війни не врятує ніхто.

Втім, жодна людина не може пізнати себе до кінця. Так само і всі літературознавці та науковці світу не можуть пізнати митців – найзагадковіших істот Всесвіту.

Автор: Оксана Бабенко

Фото з Інтернету