ARTarea – інтернет-журнал журналу «ARTarea»
– Мамо, чому ми – такі, а не інакші?
– Нормальні ми з тобою, доню. То, бач,
норми тепер інакші. Жаль…
Бо то норми тепер – ненормальні…
Жанна Куява (із «Дерева, що росте в мені…»)
Жанна Куява «Дерево, що росте у мені»
У кожному із нас, ще в дитинстві, з допомогою батьків чи найближчих сусідів, а чи то друзів та місцевості, в якій живемо, або й під сумарним впливом усіх ситуацій і чинників, закладається певна система принципів і поглядів, якими ми керуємося упродовж нашого життя. Своєрідний внутрішній стержень, який із кожним днем і роком або наповнюється енергією та досвідом, або, навпаки, згасає і тліє в душі невизначений період часу. Дерево, яке пускає коріння в кожному з нас, яке здатне або забуяти розкішним цвітом і зеленню, або, під тягарем обставин і слабкої сили волі, зламатися, так і не розквітнувши на повну…
Саме цієї проблеми торкається роман української письменниці, журналістки та літературного критика Жанни Куяви «Дерево, що росте в мені». Письменниця Роксолана Сьома так сказала про ідею роману: «До кожної людини приходить щастя. Треба тільки дочекатися його. Бо інакше знищуєш у собі те істотне, заради чого, здається, і пришов у цей світ…Цей роман про межу людського болю та терпіння, про пошук самого себе, про безграничну, аж до самопожертви, любов…»
Головна героїня твору Чеслава тяжко переживає втрату коханого Андрія, з яким у них ось-ось мало бути весілля, та й сама не бачить сенсу жити. Тому у лікарняній їдальні залишає записку, в якій зізнається: «…життя я любила найбільше. Та воно полюбити мене чомусь так і не змогло…Жаль, що вийшла в нас нерозділена любов…» Ці слова, написані синім чорнилом на надірваному аркуші, знаходить пацієнт Сава Нагорний і швидко впізнає його «авторку». Довгокоса, тендітна, заплакана і задивлена у вікно на дивака із дитиною, який вже кілька днів поспіль отак і сидить із немовлям у бесідці, перебуваючи рясний дощ, одягнена у довгу вишиту сорочку, дівчина, яка безкінечно хлипає і не може вимовити слова, русалка, як назвав її хлопець… Зараз вона перебуває у клініці, де лікує алергію. Від сезонного її прояву страждає і Сава. Викликати на відверту розмову, та навіть на будь-яку розмову, з першого разу дівчину не вдається, проте через кілька днів вона сама розповідає хлопцеві про своє нещасливе кохання, про матір Ярину, яка, незважаючи на свій маленький зріст і каліцтво, все ж, зуміла народити її на світ, про те, як їй хотілося би потурбуватися про Матвія Доброжанського, який став удівцем і не може змиритися із втратою своєї дружини, тому і мерзне на холоді з немовлям на руках…
Повіривши у щиру любов, заради чоловіка вона кардинально змінює своє життя: біляві довгі коси вмить перетворюються на темні короткі пасма, зі столів зникають вишиті скатертини і серветки, зі стін – образи, тому і молитися немає на що і до кого, і Чеслава забуває про такий щоденний ритуал. Правда, кожного дня вона телефоном і мисленнєво спілкується зі своїм добрим знайомим Савою, відкриваючи йому свій біль та переживання…Доходить навіть до того, що передачі від мами у вигляді закруток і по-сільському приготовлених страв ідуть мало не на смітник, тому доводиться Чеславі насилу їх їсти і дякувати…Критика, яка стає щодня сильнішою та неаргументованою, докори за дивну поведінку та психологічний удар на двадцять третє день народження в озвученому Матвієм: «Вимітайся! Ми розлучаємося!» – остаточно ламає дерево, яке так плекала у собі Чеслава…
*(на фото авторка книги Жанна Куява)
Вона повертається до материної хати – знесилена і порожня, її нудить від самої себе, від думки про те, що зміни, які вона зробила для свого екс-чоловіка, так і залишилися неоціненими та звелися нанівець…У таку важку хвилину на допомогу їй приходить Сава, в обох знову починається алергія і двоє вважають це знаком: можливо, саме їм і судилося бути разом? А сам Матвій закрутив із довгоногою блондинкою, яка так любить одягатися у яскраві кольори та думає, що гідна найкращого. Чи не Ліліаночка Савина, бува? І справді – вона! Ось так і переплелися життєві стежки персонажів. Проте – це не повний їх перелік: є тут і дядько Микола, який картає себе за те, що не зумів вберегти єдину дочку, і баба Секлетка, яка вправно вишиває сорочки, і Маріанна Мальована, яка була еталоном краси невеличкого села Полотнища і яку Доброжанський обрав черговою жертвою експерименту, і тато незрячого Ярослава Євген Нічийний, який усе життя присвятив обом слабким синам, і Трійця-художник, якому вдавалося малювати справжні шедеври, і Зіна, яка хотіла забрати в Ярини її щастя та інші, які стали складовою зовсім непростої історії…
Книга складається із шести розділів, в яких одна за одною, у логічній послідовності, із ретроспективами, розповідаються події, які склали пазл сюжету. Мова книги легка, ненав’язлива, проте багата. Наприклад, про розкішне волосся дівчини авторка пише так: «…здавалося, що воно виростає із непроглядних віконних шиб, в’юнко стелиться, сягає самісінької лиштви (краю сорочки), скидаючись на блідо-рожевий зорепад пишного суцвіття клематиса (витка рослина, яка цвіте)…» А от цікавість «…усе більше розбирала Саву, закутавши його у сповиток, наче новонародженого дітвака, ще й довгеньким опаском довкруж в’ялого стану закріпивши », тоді як Чеслава «…далі продовжила зашивати дірки завіконня голками печального взору»…
Мабуть, девізом книги є слова: «Щастя приходить до найтерплячіших». Проте, щоб його дочекатися, завжди потрібно дбати і про внутрішній світ, плекати його, не зраджувати йому, примножувати для нього лише корисні риси та не забувати, для чого саме живеш.
Автор: Юлія Девда
Фото з Інтернету