КІНОСВІТ НАДОТИК або ДИВИСЬ ОЧИМА КВІТІВ

Коли біля кінотеатру проходить людина з паличкою, в чорних окулярах, і питає : «Де тут кінотеатр, я іду дивитися фільм!», 10 років від виникнення ідеї до перших титрів на екрані стискаються в один єдиний момент. Український режисер Олесь Санін взірвав кінематограф своєю стрічкою на основі реальної історії. Витримані театральним досвідом актори, малий початківець та співачка – пропустили ролі крізь себе, аби прожити ще одне життя хай тільки на екрані, але по-справжньому.  «Поводир» або «Квіти мають очі» – історія з запахом залізничних колій і смаком крихт хліба на вустах.

    Заплющте. Слухайте на світло. Сучасність розчиняється у звуках, напрацьовані руки витягують зі струн бандури мелодію з майстерністю коваля. Так, наче кожна нота виливається металом у форму душі. Народ потребує власних гуру. Певно беручи до рук томик Тарасових поезій ми уявляємо його самого, однак він не належав до письменників егоїстів властивих сучасності, радше писав для народу про народ. Тиснув літеру до літери без страху цензури, пив зі слова. А вонодосі дихає рядками з майданів.

   Вщент заповнена зала, тремке очікування без жодних упереджень. Кадр, ще один, звуки починають повільно різати тишу на тонкі смуги хвилин, ті одразу ж врізаються у розніжене пафосом Голівуду сприйняття. Поволі чи проти починаєш виконувати  дані малому хлопчині настанови старого сліпця. Бах, виниряєш у реальність, хвилина – знов провал. І це без жодних спецефектів. Чому? Певно тому що близько настільки, наче карма предків ожила всередині і трощить твою внутрішню гідність.

      Прості істини життя, потреби дані днем в дорозі, хати, вишиті сорочки, зодвічний млин поколінь, розмови біля ватри. Дитячі руки міцно стискають дерев’яну палицю. Голод душевний змішується з голодом фізичним. Пару печених картоплин з сіллю діляться між десятьма. Стосунки поколінь найстарших та наймолодших не схожі на батьківські, вони глибші, мов те коріння від якого залежить найменший паросток на гілці.

  Довгі історії починаються з першого слова, мелодії пісень з першої ноти, життєві долі – з першого ковтка кисню. «Поводир» – снопи історії підпалені вогнем сучасного кінематографу, світло від яких змусило більш як дев’яносто чотири тисячі людей прийти на перегляд у перший же тиждень прокату. Ми ще не маємо кіно рецепторів для українських стрічок, надто довго поглинали голлівудські сурогати. Однак дегустація почалася.

  Маємо дивитися не очима, а серцем, яке калатає завдяки батькам наших батьків. Лінза майбутнього знаходиться в оправі минулого. Історія маленького емігранта затиснутого в кутку вагону для перевезення людських доль, вагону в якому згодом десятки кобзарів співатимуть останню в житті пісню. На сході вірять що якщо дуже захотіти зустріти свого гуру, то це обов’язково станеться. Не варто сприймати буквально, подивіться, ви все зрозумієте.

  Автор: Наталя Дзятківська

  Фото з Інтернету