Театр Леся Курбаса  вже не один рік зачаровує глядачів новаторськими та сміливими виставами.  Ми поспілкувалися з молодим та перспективним актором театру Андрієм Петруком.

«питання «моє це чи ні» не виникало, та  я і тепер не знаю цього, але не відрікаюсь..»

 

                      –    Бажання стати актором було імпульсивним, чи Ви довго йшли до цього? 

–          В мене було імпульсивним, навіть дуже. Бо я в дитинстві колись думав «Класно…актори», але коли був в одинадцятому чи десятому класі хотів йти на журналіста, або на українську філологію. Однак спробував свої сили у акторстві. Коли прийшов на творчий конкурс, побачив цю атмосферу, зрозумів, що в іншій професії себе не бачу.

–          В школі часто відвідували театр?

–          До вступу був в театрі 3 рази. Я з маленького містечка  Франківської області, де театром і не пахне..якщо один раз в десять років привезе хтось з Франківська свою виставу то добре.

-У студентів часто буває переломний момент, коли вони  розуміють, що вони розчаровані в університеті, системі навчанні,  обраній професії, чи  стикалися Ви з таким?

–  Прямо як в нашій виставі «Диплом»(сміється). Ні, в мене не було такого. Щодо навчання, в нас може факультет ще такий , хоч я і  не хочу ображати інші факультети, але в нас якось цінують моральні цінності більше…якщо можна так пояснити.

Звичайно були на 1 курсі мінімальні сумніви, бо  коли після школи приходиш і бачиш,  як треба працювати тут, думаєш «Воно мені треба?». Але питання «моє це чи ні» не виникало, та  я і тепер не знаю цього, але не відрікаюсь..

 

–          Один з сучасних митців, сказав «Натхнення – це казки, якими нас годували в минулому столітті. Насправді, навіть якщо це творча робота, це в першу чергу – робота» Чи Ви погоджуєтесь з цим? Або ж вірите в існування музи, натхнення?

–          Натхнення якраз народжується в роботі. Іноді думаєш «Так би й не йти на ці репетиції», але приходиш,починаєш робити і не можеш зупинитись. Раз і 4 години вже пройшло..Коли? Як?  

Але я не дуже погоджуюсь з висловом, це навіть не натхнення, а бажання має бути.

– У Львові, в інтелектуальних колах,  творчість вашої групи  називають вже «зародженням нового театру». Ви граєте на одній сцені з відомими і заслуженими акторами. Які відчуття від співпраці з такими людьми? Ви сприймаєте їх як викладачів, або ж радше порадників?

– В нас нема такого, щоб існував  поділ «викладач-студент». Мабуть краще казати «наставник», хоч це трохи і пафосне слово . Звичайно, є  повага, при чому з обох сторін. Все побудовано на повазі і любові. Як це в Сковороди було «Не вчи камінь котитися, просто прийми перешкоду – і він сам покотиться!».

Це дуже класно, коли є людина,яка старша за тебе, досвідченіша, але ви спілкуєтесь на рівних. Це дуже цінно,хоч і треба тримати баланс і не перегинати палки.

.

 

«Добре, коли театр змушує говорити сам з собою.»

 

–          Театр  імені Леся Курбаса завжди відрізнявся своєї неординарністю від інших театрів Львова, відходом від традицій і чогось буденного. Ваша група, втілювала як традиційні сюжети, так і експериментальні. Чи на Вашу думку правильно все ж таки повертатись до першоджерел, ставити традиційні вистави, бо все ж таки це наша історія, або пробувати щось нове, експериментувати?

–          Як би то не було, першоджерело – це фундамент. На 1 курсі,наприклад,  ми  брали «Іліаду» Гомера, надзвичайно важкий твір. Класика – це фундамент,її не можна оминути. Потім вже на цьому фундаменті можна і будувати інше, пробувати той самий експериментальний театр. Всі ці сучасні автори все одно черпали матеріал зі старого, ну а як інакше?  Не можна створити щось нове,не знаючи того, що було. Все взаємопов ^, язано.

–          Багато століть тому, театр був місцем відпочинку,розваг.. Августин Блаженний у «Сповіді» писав, що «Людина приходить в театр, для того щоб поспівчувати трагічним подіям які він бачить на сцені. Він як глядач, хоче теж сумувати разом з акторами і оцей сум для нього є насолодою. Але це тільки  в театрі, в реальному житті, він аж ніяк не бажає пережити те саме.» 

–          Театр не розважальна штука. Так,  це дуже потужний комунікаційний рупор..але не місце для розваг, театр не ставить такої мети.

–          Нещодавно прочитала такий коментар, що вистави не мають подобатись, і нам треба відмовлятись від таких вистав, що подобаються, а відвідувати такі, що провокують на думки. Погоджуєтесь?

–          Трошки так. Хоча, якщо воно провокує думати, то мало б і подобатись. Добре, коли ти приходиш в театр, дивишся виставу і є про що подумати. Думати не щодо гри акторів, сценографію..але вистава саме думки зароджує. Добре, коли театр змушує говорити сам з собою.

ДИПЛОМ” – вербатім (документальна вистава) про систему освіти в Україні. Автором вистави є молодий драматург Сашко Брама. Текст написаний на основі матеріалів інтерв , ю випускників шкіл,студентів і батьків,які збирались впродовж двох років. У сюжеті   публічно і без цензури говориться про наболілі проблеми сьогоднішнього освітнього процесу в нашій країні.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

–          В рамках проекту «Театр сучасного драматурга» минулого червня була прем*ра вистави «Диплом». Ця вистава призвела до  багатьох обговорень, довгих дискусій між студентами, викладачами і самими акторами, деякі нещадно критикували її, в той час як інші називали виставу найкращою в своєму роді. Яка на Вашу думку була першомета вистави?

–          Взагалі «Диплом» -це  документальний театр, хоч він і трохи відійшов від того. Воно про систему, іне тільки про освітню…Що  таке система, чи підтримують люди систему, як люди з неї виходять,що воно народжує і що воно губить. Просто освіта – це один з прикладів цілісної системи.

 

–          Яким ви бачите своє життя після закінчення університету? Пов ^, язуєте його тільки з театром, чи можливо маєте ще якісь перспективи,плани?

-Я навіть не знаю,що відповісти. Звичайно, я надіюсь, що майбутнє буде пов ^, язане з театром…всяке буває, час покаже.

В Україні, на жаль, все це дуже повільно розвивається..Театри в такому застої. Я б хотів поїздити, багато чого треба набратись, але я звичайно,хотів би працювати тут.

– Український театр відроджується, чи вимирає?

– Це не мені судити. Я думаю,що він стоїть. Звичайно, є дуже круті вистави, амбіційні люди, які хочуть творити… Не завжди є вільна платформа, де можна все це розвивати. Все дуже консервується. Пам ^, ятаю, приїжджав режисер Київського театру «Дах» Троїцький, він планував зробити такий проект у Львові:запрошувати закордонних режисерів для співпраці з нашими акторами, робити нові вистави. Після того  були такі коментарі, від людей дуже близьких до театру «А що це нам дасть?Що це дасть Львівському театру? » Хіба це мало дає?  Коли актор працює з різними режисерами, стилями, він збагачується, росте професійно.

 

– Як, для людини, яка не ходить в театр, пояснити користь театру?

– Театр змушує думати. Розширюється світогляд. Яку користь може дати театр? Звичайно,він тебе не нагодує не напоїть, але все ж воно щось докладає..по маленьким цеглинам будує людину. Навіть коли людина потрапляє на якусь не дуже хорошу виставу, вона вчиться аналізувати,критикувати, розвиває смак.  Театр, разом з книжками,іншими культурними заходами зіграють дуже важливу роль у процесі розвитку людини.

   Автор: Ревіде Зиятдинова

  Фото з Інтернету