Часто ми (а хто й не часто!) дивимось на небо і бачимо! Бачимо сонечко, а інколи і хмаринки, які складаються для нас у тематичні, підсвідомо-виражені фігури. Фрейд би сказав, що так з нами розмовляє наша підсвідомість і скоріш за все, те що ми бачимо, навіть коли ми бачимо дракона чи рибу, це вираження наших підсвідомих асоціацій з зовсім неасоціативними до цього малюнку речами.
Варто згадати цікавий факт. Якийсь давній філософ вважав, що наше блакитне небо – це лише скляний купол, на якому приклеєні зірки, сонце та хмари. Мислитель мав досить обмежену фантазію, як для філософа. Хоча це з якого боку подивитись.
Офіційно, хмари – це водяна пара, яка скупчилась на тропосферній висоті. Хмари поділяються на роди, види та різновиди за додатковими ознаками. Але інколи трапляються хмари-винятки: перламутрові та сріблясті. Їх виняток в тому, що вони розташовуються вище за інші.
Цікаво, що деякі хмари дуже схожі за ознаками на людей. Бувають: лисі й волохаті (calvus, capillatus). А інколи не схожі: волокнисті, кігтевидні, щільні, баштовидні, пластівчасті. Такі різні і одночасно схожі, як хмара на хмару, і крапля на краплю.
Переплутані, діряві, хвилясті, радіальні, прозорі – досі про хмари! Хто ж знав, окрім науковців, що вони такі різні.
Хмара народжується з найменших крапочок води, з радіусом 30 мікрометрів (це менше, ніж ви можете собі уявити). Кожна крапка хилитається в повітрі, допоки процеси руху та зіткнення не приєднають її до іншої, такої ж. Таке відбувається з неймовірною кількістю краплин. Утворившись, хмара не завжди породжує дощ. Інколи вона розпадається, і процес починається заново.
Дощ трапляється тоді, коли об’єм краплини не може тримати вагу. Вони настільки об’єднуються, що потребують розпаду.
Великий задум. Коло – у будь якому випадку це замкнене нескінченне, незважаючи на те, чи був процес завершений.
Автор: Дарина Мельничук