Фільм глибокого світовідчуття

«Вчитель на заміну» – це той фільм, який не треба дивитися, коли поспішаєш. Це саме те кіно, яке вимагає уваги і концентрації. Бо алегоричний, часто непрямолінійний  сюжет не залишає байдужості. Він подібний на неспокійний, трагічний танець, коли рух заворожує настільки, що спинитися вже не можна.

Так само і професія вчителя. Вона поглинула Генрі Барта, стала невід»ємною частиною  його життя. Але він обрав не просто вчителювання, але найскладніший його тип – «вчителя на заміну». Чоловік приходить до певного класу, викладає там певний час, встигає звикнути, але неодмінно йде. Цей прийом  Генрі застосовує навмисно – він дає змогу бути чесним, безкомпромісним, реально ділитися своїми поглядами на життя. Хоч фільм американського виробництва, часто здається ніби він французький. Це спричинено нагромадженням алегоричності, фрагментарності, глибини порушених проблем.   Цікавими є художні деталі. Намальовані крейдою чоловічки показують безпомічність, ілюструють думки головних героїв. Поруч з фрагментами професійного і особистого життя Генрі ідуть врізки інтерв»ю з головним героєм. Він просто оповідає про свої почуття, враження. Коментує події нібито із зовні.  Відбувається також нагромадження алегоричних картин – звалені на купу парти, самотність посеред натовпу, чорно-білі фотографії вони доповнюють враження. Водночас це не банальний фільм про нерозуміння дорослих і дітей, не про злободенні підліткові проблеми, зневажене перше кохання, хоча і це тут є. Дане кіно звертається до нашої душі і показує нам Людину – особистість, яка хоче змінити світ на краще – зі своїми переживаннями, трагедіями, емоціями. Це фільм – про час, про те як людина не виростає, а залишається із своїми проблемами, які беруть шлях із дитинства. Це історія про людину, яка не виросла.

У дитинстві ми залишаємося безпомічними, хоча по суті маємо вже якісь сформовані погляди. Світ дорослих часто ламає нас, нав»язує щось. Так само і в старості. Людина перебуває ніби у замкненому колі і неодмінно повернеться до того звідки вийшла. Режисер незримо нам це демонструє. На прикладі маленького нещасного Генрі, а потім його дідуся, який поволі полишає цей світ, залишаючись безпомічним.

Це фільм про те, які крихкі насправді душі людей зневажених. Залишаючись в оболонці некрасивості, фальші, розпусності маленька людина усередині кожного страждає.  Цей конфлікт поволі виходить назовні і загрожує зламати. Підлітки, діти, дорослі – всі, потребують банального розуміння, осмислення їхніх почуттів. Вони хочуть аби їх чули.

Але часто за ширмою підсвідомої маски ми ховаємось і можемо відкрити душу лиш у безлюдному автобусі який проїжджає крізь дощ.

Генрі відкриває класу з «проблемними» дітьми очі. Він недаремно викладає саме літературу . Вчитель доводить, що книжка не є атавізмом, а дієвим засобом боротьби проти засилля нав»язаного світогляду. Він єдиний з викладачів говорить з учнями відверто:

«Сучасні дівчата вважають, що щоб досягти успіху: Я маю бути худою, відомою, модною». Юнакам натомість зараз навіюють, що дівчата –  лиш самиці, речі, їх можна бити, вважати своєю власністю. Це маркетинговий холокост! Все життя можновладці  намагаються зробити нас тупими.  Ми повинні захиститися від проникнення цієї тупості у наше мислення, ми маємо вчитися читати. Ми повинні розвивати свою уяву, удосконалювати свій розум, щоб зберегти себе. Свою особистість»

Зворушлива історія стосунків Генрі Барта і неповнолітньої повії Еріки доводить, що головний герой не лицемір, а справді людина з величною душею. І глядач має право сам для себе визначити які почуття між Ерікою та Генрі насправді – щира дружба чи платонічне кохання.

Більше мені про цей фільм сказати нічого. Його треба дивитися і насолоджуватися грою акторів, які були чесними з глядачем.

Автор: Оксана Бабенко