В природі немає стану спокою… або ти працюєш і рухаєшся вперед, або падаєш

Олена Баша, актриса Першого академічного українського театру для дітей та юнацтва, мисткиня широкого діапазону, здійснила ретроспективну подорож у свою театральну кар’єру. У приємній театральній атмосфері розповіла про режисерів, шляхи становлення на сцені та плюси й мінуси акторської професії.

Ваша акторська історія. Хто найбільше вплинув на ваше акторське становлення?

Педагоги безперечно впливають. Я вчилась в інституті театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого і в мене був дуже гарний педагог – Леонід Артемович Олійник – професор, заслужений діяч мистецтв. Загалом, мені пощастило, в мене були добрі і викладачі, і керівники самодіяльних гуртків. Актор, доречі нашого театру – Віктор Олександрович Шулаков, який вів драматичний театр «Ровесник» в Палаці піонерів тут у Львові і Валерія Миколаївна Луганська, яка вела ляльковий театр «Світлячок» при палаці культури будівельників – це теж були добрі мої педагоги, вони давали мені ази професії.

А що стосовно режисерів?

Безсумнівно для роботи у виставі над конкретною роллю велике значення має режисер. Можна поділити режисерів на два типи – постановочні, які опікуються більше загальною картиною вистави, та акторські, які виліплюють актора і з акторських робіт, потім складають повну картину вистави. Я працювала і з такими, і з такими режисерами. Я дуже щаслива, що на початку свого акторського шляху, мала нагоду працювати з режисером – Марком Нестантінером, який був якраз «акторським». А для нас, які щойно прийшли до театру, коли ми лише рік, два працювали, то це була велика справа, тому що дуже тяжко буває перейти від інституту до театру – це дві великі різниці. Театр – це виробництво, тут вже ніхто з тобою не возиться, ти повинен могти і робити все сам, а ти ще нічого не вмієш. І от, на щастя, у нас був Марк, який теж нещодавно закінчив режисуру, і він працював з нами до глибокої ночі і вночі теж, завдяки тому, що ми всі жили тут в гуртожитку. Він  умів, як психолог, всі наші невпевненості подолати, вселити віру в себе, він додавав сил і сміливості, переконуючи, що так як ти це зробиш – не зробить більше ніхто в світі і ти це робиш геніально. Таким чином, він поставив з нами «Отчий світильник» Р. Федоріва,  згодом «Королівський особняк» за Ярославом Верещаком. Ми були молоді, бунтівні і бунтівними були наші вистави. Ми тоді цілий Союз об’їздили – брали участь у фестивалях, конкурси повигравали, поотримували премії. Але згодом, виникли якійсь конфлікти і Марк, на жаль, думаю і для нього,  пішов з нашого театру.

Тобто режисери вам подобаються акторські?

Так, я дуже люблю, коли режисер багато уваги приділяє акторам. Тому що я дуже такий «самоїд», мені здається, що я роблю все не так. Тому мені треба, щоб режисер точно знав чого він хоче , допомагав, вів за собою… Хоча є й чудові режисери, які працюють за іншими принципами, але я люблю акторських.

Яка ваша улюблена, можливо етапна робота?

Багато-багато… Етапною для мене була робота над виставою «Граф Монте Крісто», тому що це інший жанр, там у Мерседес, поряд із ліричними – трагічні сцени. Дуже така гарна і етапна для мене була роль у виставі «Принцеса і свинопас», актриса наша ставила – Любов Іванівна Вєніна, з.а. України, і от вона по-акторськи дуже плекала цю принцесу і це дало свій результат… Я дуже любила «Тінь» Є. Шварца, Мирон Ярославович Лукавецький ставив…

До речі у вас найбільше вистав із Лукавецьким (Режисер з яким Олена Баша працювала у 15 постановках)? Він акторський режисер?

Ви знаєте ні… Він казав: «Я не знаю, як ти це зробиш, мені має бути так». Який результат має бути він скаже, тому що чітко уявляє, як все має виглядати, але він не підкаже тобі як до цього прийти. Він дуже постановочний, в нього мають бути ефекти, багато народу, свято, ще щось, ще щось… Такий він, насправді, тому що він прийшов з російського музичного театру, де 20 років працював. І от з цим сприйняттям він приїхав до Львова, а тут не так як в оперетті, тому він теж був змушений переходити на закони драматичного театру. Але він брав гарні п’єси, Улю я дуже любила в «Мині Мазайло» Куліша,  теж особливо Принцесу в «Тіні», мені здається що це була його дуже гарна режисерська робота.

Ви удосконалюєте роль від вистави до вистави?

Процес заглиблення, охоплення ролі нескінченний. Можна грати 10 років, і на десятому році, зрозуміти: «так ось, що автор хотів сказати в цій сцені!». Тобто, звісно, якщо це хороший автор, хороший репертуар, то можна копати безкінечно і ти стаєш все легшим, і легшим… Якщо спершу слідкуєш – тут не збитись з мізансцен, тут не забути текст, то згодом, все це школярство вже пройдене і ти йдеш далі, глибший, легший, цікавіший стаєш…

Граючи багато років одні і ті ж ролі як ви зберігаєте до них інтерес? Чи доводиться якимось чином його «підживлювати»?

Ні-ні… Зберігається інтерес… Якщо від початку ця роль улюблена, якщо це щось таке, що ти зрозумів, відчув, щось для себе знайшов, то це завжди цікаво, скільки б вистав не зіграв… В іншому разі, постійно існує внутрішній опір…

Чи є ролі які б ви все ще хотіли зіграти?

З віком тих ролей все менше. Театр наш для молодих… У нас немає широкого вечірнього репертуару. Колись він був і старші актори мали більше роботи… А молоді мають завжди, що в казочках, що в молодіжних постановках – вони потрібні більше. Тому я просто мрію мати роботу, бути задіяною у виставах і, бажано, у хороших режисерів.

Читала, що вам Чехов подобається?

В Чехова я закохана тому що, Леонід Артемович Олійник для нас його відкрив. Ми ставили «Дядю Ваню» я Соню грала і це от те, що на все життя залишилось.

Більше не траплялось нагод працювати з Чеховим?

Потрібно, щоб режисер хотів… Про щось таке говориш, звертаєшся, в театрі говорять – для 2-3 класу зараз потрібні вистави, для 6-8 чи для студентства і старшокласників… Специфіка театру така.

Якби якийсь міжтеатральний проект…

Ну так, це непогано б, але знову таки, в різних театрах різний вільний час, тому що у нас вистави вдень, інші актори зайняті, зазвичай, ввечері… Тобто радше в своєму театрі. От зараз йдеться про те, що мала сцена буде у нас. Юрій Орестович обіцяв, що обладнає її.  Хоча і наша велика сцена дуже затишна і не переобтяжена «дорослими» виставами. Всі режисери які приходять, захоплюються нею, кажуть що вона має особливу ауру…

Які загалом для вас радощі і складнощі професії?

Не подобається залежність, не подобається, що тебе вибирають і все життя думаєш мене виберуть, чи мене не виберуть, ось це найстрашніше. І часто буває, що мало того не дуже достойні, так ще й не виберуть (сміється). А тим трагічніше, якщо достойні і не вибрали. Ось ця залежність, вона звичайно вбиває, це дуже тяжко. А подобається тому що це дуже гарний спосіб пару випускати на сцені.  Коли ти юний, молодий, то випускати по хорошому цю пару, таку бунтівну, а десь романтичну, проживати любов, коли в тебе є жага любові. А коли старший стаєш, якісь болі вже накопичуються, страждання, незадоволення, можна якось викричатись, виговоритись і таке інше. Це дуже хороший такий момент, це завжди вихід енергії будь-якої, головне, щоб вона була… Часто дівчатка хочуть в артистки, бо тут є можливість наряджатись в принцес, і мені це теж подобалось, для актриси це приємний момент в роботі…

Що вас надихає на ролі? Чи вам достатньо життєвих емоцій, які ви виплескуєте на сцені?

По-перше, звичайно, життєвий досвід – це велика справа, багато ситуацій, які ти в житті пережив, ти транспортуєш на те, що робиш. Згадуєш себе в якихось ситуаціях, що були схожі в житті, щоб не видумувати, «із голови». Це велике діло. Дуже часто, коли ти молодий, ти ще не маєш досвіду, майстерності, техніки, але з тебе валить енергія і ця енергія дорогого варта, вона компенсує з головою все, чого ти ще не вмієш. Тому коли ти молодий це рятує, але так не буде вічно, тому ти повинен набувати знань, напрацьовувати, в тому числі, штампи (сміється) певні, які потім спрощують роботу. Треба спостерігати за життям. Тому що дійсно, кожна людина неповторна. А ще собі довіряти треба.

Ви вже багато років працюєте з студентами. Які ваші основні поради молодим акторам? Хто може бути актором взагалі?

Інколи буває очевидно, що людина Богом поцілована і вона актор. Вона ще нічого не вміє, але є всі дані – рухливість, емоційність, жвавість, розум, відчуття ритму, танцю, співу. Видно, що дитина артистична, що потрібно лише трішки допомогти, направити. Ну а є просто категорично неартистичні. Не рухливі, внутрішньо навіть… тяжко тоді буде. Головне бути рухливим внутрішньо, а ще не лінитись, тому що в природі немає стану спокою… Або ти працюєш і рухаєшся вперед, або падаєш… Найперше для того, щоб рухатись вперед потрібно працювати. Дуже люблю, коли студенти хочуть вчитись, тоді я сама розкриваюсь більше і я росту разом із ними, відкриваюсь по-новому і вони теж розкриваються… А взагалі, треба бути відкритим до всього нового, працювати-працювати і постійно прагнути до самовдосконалення.

Розмовляла Ольга Любарова