Львівська «Стіна» – крок до Свободи

У рік вшанування творчості Т. Г. Шевченка перед сучасним українським театром постало насущне питання: як саме говорити про Поета, його творчість, його життя, аби це було по-новому, актуально? Хтось шукає ключі в традиціях та фольклорі, хтось надихається ритуалом, хтось звертається до історії, а хтось навпаки – до сучасності.

Львівський драматичний театр ім. Лесі Українки у своїй прем’єрі поставився до цього творчого питання двояко, знайшовши свої точки опори як в історії життя Поета, так і в нашому сьогоденні. Відтак 7 березня  2014 року глядачів запросили на прем’єру – виставу із символічною назвою «Стіна» за п’єсою Юрія Щербака та творами Т. Шевченка (інсценізація та режисура – Людмила Колосович, художник‑постановник – Оксана Радкевич, хореограф – Ксенія Рихальська).

З одного боку, вистава жанрово продовжила низку традиційних постав про творчий та життєвий шлях Шевченка, тяжіючих до психологізму, з іншого ж – режисер зважилась на експеримент, звернувшись до сучасних суспільно-політичних подій в Україні, майстерно об’єднавши спільною ідеєю історію життя великого поета і сьогодення українського народу. Таким чином, на сцені театру утворився несподівано-гармонійний симбіоз традицій та експерименту, минулого й пошукуваного майбутнього. Усе це майстерно проявлено в наскрізному знаково-метафоричному образі, на якому  наголошує сама назва вистави.

Впізнаваний образ Тараса Григоровича (Дмитро Благий) з його запалом і бунтівним духом розкривається перед нами нетрадиційно – завдяки драматургічному прийому сповіді – з тремтячих жіночих уст Варвари Репніної (Марія Дзвонік, Інна Лиховид). Разом із героїнею нанизуючи на зболену нитку нещасного кохання намистини її життєвих перипетій, глядач від сцени до сцени занурюється у ретроспективу жіночих почуттів, сподівань, мрій. Та одночасно в цьому камерному просторі переживань епізод за епізодом «проростають» перші знакові елементи – прикмети умовного, відкритого, публіцистичного театру, привнесеного режисером.

Стіна – образно-метафорична, стіна – вербальна і, нарешті, візуальна – багатозначністть цього символу майстерно розкривається упродовж усієї  вистави, а художній прийом вічного невпинного плину життя, який втілюється за допомогою обертового кола, постійно кадрує взаємопоєднані між собою внутрішньою та зовнішньою режисерською логікою епізоди. Постійно переслідує Шевченка образ стражденного народу – шерега втомлених, зсутулених, безликих кріпаків, постійно супроводжує молода дівчина у білому весільному вбранні, в якій глядач «впізнає» Україну (Анна Єпатко) – спершу нещасну, розірвану горем на шматки, вимучену, скривджену, і врешті зґвалтовану… Все повторюється знову і знову, нескінченно, наче колообіг часу, який не має кінця…

Динамічна статика. Усе тече, але нічого не змінюється. Але це – не кінець, це – очікування початку. Не одразу будувались величні міста. Не одразу будувались і барикади. Шевченкове слово виявляється важливим рушієм, закликом до дій.

«Не вмирає душа наша, Не вмирає воля…» – закликає поет, палко читаючи свої вірші, а тим часом, тяжка ноша, яка звалилась на плечі стражденного народу, поступово перетворюється на символ свободи. Мішок за мішком падає з пліч на землю, мішок до мішка щільно прилягає, наче цеглини у будівлі – і ось перед очами у глядача зводяться до сліз болючі обриси барикади, скріплені кров’ю у вигляді символічних червоних стрічок. Не одразу будувались великі міста. Не одразу здобувалась свобода. Мізансценування кульмінаційної сцени на барикадах нагадує відому картину Ежена Делакруа, де жінка, тримаючи прапор у руці, впевнено крокує назустріч смерті і волі. Свобода, що веде народ на барикади. Україна, що веде свій народ до свободи. Але у всього є своя ціна…

На тлі революційного пласту вистави лірична історія кохання Варвари Репніної до Шевченка виглядає камерним лейтмотивом, який час від часу насичує поезія то у виконанні головного героя, то у вигляді окремої народно-ігрової сцени (поема «Тополя»). Поєднує ці пласти головний символ – стіна, який, за іронією смислів, насправді усіх і усе розділяє – Варвару із її коханням, Шевченка із вільним життям, Україну із такою омріяною свободою.

І лише в кінці ти приходиш до розуміння, що основою, закладеною між рядками, у виставі є жінка. Варвара Репніна. Поезія. Стіна. Україна. Свобода.

Зрештою, це цілком закономірно для театру, який і носить ім’я жінки. І саме жінка є надією на нове майбутнє, на нове життя, яке чекає кожного із нас за новою стіною часу, в оновленому суспільстві. Варто лише пам’ятати, що це не кінець, це вже сам початок…

Марія Бикова, студентка 4 курсу театрознавчого відділення кафедри театрознавства та акторської майстерності Львівського національного університету імені Івана Франка 

Фото: ldt-ukrainky.lviv.ua