Проза міста

Я прокинувся від різкого руху в кімнаті. Хтось до мене підкрадався тихо і впевнено. Бац! Стрибок, і я жертва ранкового жаху. «Доброго ранку, хазяїне!Мууурр.» Ранок добрий, нічого не скажеш. Ця невдячна пухнаста істота з приплюснутою мордочкою щоразу влаштовує солодке життя, коли стрибає на мене з шафи. Розумію, йому сумно, а я страждаю. Відповідаю за того, кого приручив. І терплю. Прокинувся, добре. Це вже половина справи. Швидко випити кави і в універ. «Де моя друга шкарпетка?!!!».

Біжу-біжу – ледве встигаю. Перша пара модуль. Запізнюватись небажано, але мені можна. В мене це хронічно. Буденність. На другій спати завжди хочеться. Рахую хвилини до кінця, щоб хоча б задовольнити одну свою потребу – поїсти. Час плине повільно. Дуже. Черга в столовці просувається не швидше. П’ю собі спокійненько маККаву, як чую – дзвонить мобільник. Друг. «Алло! Привіт!». І тут моє серце починає битися в три рази швидше. Потрапив в аварію. Дзвонять якісь медсестри з його телефону. «А в якій лікарні?Алло! АЛЛО!». Дивлюсь отетеріло на мертве око телефону. Сів. Розрядився. Дуже вчасно. За п’ять секунд я вже на зупинці. Куди їхати? Що робити? Мозок в стресових ситуаціях завжди згущується і думає дуже повільно. Раз, два, три… Треба дихати і думати. Бачу за десять метрів від себе одногрупника в жовтій футболці. Він завжди в навушниках і тримається окремо від усіх. «Чуєш, Вань, дай сімку вставити в телефон.» часу пояснювати немає, тому нічого не пояснюю, а тільки дивлюсь на нього благальним поглядом. Він охоче дає. Нормальний він. Чому я раніше думав про нього інакше? Дзвоню. Гудки. В тих самих медсестер дізнаюсь адресу лікарні. Фух. «Дякую, друг.» Я вже в маршрутці. Обливаюсь потом. Як же так. З Сашкою ніколи нічого не стається. То міг бути я, міг бути Святік. А Сашка завжди такий спокійний. Тормоз нашої компанії, в хорошому сенсі. Завжди зупинить і не дасть наробити всяких дурниць.

Лікарня проста, сіра пошарпана будівля. Важкі вхідні двері. «П’ятий поверх. Палата №11.» Біжу і боюсь. Страшно. Перед дверима переводжу дихання, заходжу. Намагаюсь зробити нормальне обличчя. Заходжу, а там…пусто. Нікого нема. Ліжко порожнє. Це що, розіграш? Двері хтось зачиняє з тієї сторони. Агов! Ви що? Я у пастці. Ніхто мене не чує, а хто чує, той ігнорує. Думаю їм це важко робити, бо я верещу як тільки можу. Нічого не розумію. Горло сідає. Вже й кричати не можу.

Через 5 хвилин чую як обертається ключ в замку. І завалюється вся моя компанія, вкупі з «смертельно збитим» Сашкою. Щось кричать, якесь хепі бьоздей… Шукаю свої очі на лобі. В мене сьогодні день народження! Я ж зовсім забув. Для мене важливий час, а не числа. Годинник, а не календар. Досі не можу прийти до тями. Сашка щось каже про знайому маминої знайомої, яка працює в цій лікарні…і щось про мої крики, що мало через них все не зірвалося. Я б на них подивився, як би вони не кричали. От друзяки. Не очікував. Добре, коли в тебе є такі нестримні товариші, що тебе спочатку зведуть з розуму, а потім допоможуть його вставити назад.

Плентаюсь додому втомлений. Мрію про какао і тепле ліжко, і щоб завтра був вихідний. Навіть якщо його нема, то зроблю сам. Вже пізня година, маршрутка рве повітря за склом. Мене це зараз зовсім не обходить. Тихо розмовляють між собою втомлені нічні пасажири. Очі зліплюються. Проклинаю кота за недоспані ночі. Мотор тихо відбиває свій ритм..бум-бум-бум. Я засинаю. Сплююю..

Поштовх. «Гей! Хлопче! Приїхали!» Заснув. Зараз на кінцевій. Хороший день. Веселий. Тільки б він закінчився. Грошей нема . Плентаюсь пішки додому. Добре, що хоч недалеко. Декілька зупинок і ліжечко. Як я про нього мрію.

Кіт мурчить. Їсти хоче. Нема сил, але люблю цю тварюку. Нічого не шкода. Хоч печінку свою виріжу.

Прокинувся від різкого руху в кімнаті. Хтось до мене підкрадався тихо і впевнено. «Доброго ранку, хазяїне!Мууурр.» Ранок добрий, нічого не скажеш. Ще й день вчора був такий тяжкий. Раптом чую як бриньчить телефон: «З Днем Народження, сину!». В мене відпала щелепа.

Автор: Даша Мельничук