ОТ ТОДІ УКРАЇНА СТИХЛА: ПОДРОБИЦІ СМЕРТІ ВОЛОДИМИРА ІВАСЮКА

Одного квітневого дня 1979 року Володимир Івасюк, фундатор національної естради, золотий голос України, не повернувся додому з пар у консерваторії.

Рідні забили тривогу, міліція почала пошуки. Країна замовкла і завмерла в очікуванні – куди зникнув її співець? Хлопця шукала уся Львівська область, та, на жаль, безуспішно. Уже 11 травня міліція закрила справу і, схоже, всіма можливими методами намагалася стерти з людської пам’яті цей резонансний випадок.

Однак через 22 дні після зникнення, 18 травня, тіло студента Івасюка – співця української нації – знайшли повішеним у Брюховецькому лісі. Справу зам’яли під грифом офіційної версії: міліція винесла вирок – самогубство. На партійних нишпорок у стінах консерваторії, відірвані ґудзики, сліди побиття і життєлюбство парубка ніхто не звернув уваги.

Мовчати більше немає сил – час нарешті звернути увагу і розставити жирні крапки в історії вбивства (помітьмо, не смерті) автора і виконавця Володимира Михайловича Івасюка.

Мінорним акордом і скорботним маршем, чорнильною плямою у нотному зошиті, навіть не заплющуючи очі від променів сонця, нісся коридором консерваторії студент Івасюк.

Тривав тисяча дев’ятсот сімдесят дев’ятий. Весна квітувала  кольорами,  ароматами і настроями. Небосхил переливався палітрою бездоганно блакитного, і лише над головою студента вирували дощові хмари.

Замість музики весни лунали кроки невідомих.

Та в коридорі консерваторії було порожньо.

(Невже здалося? Невже підвів ідеальний слух?)

Перестрівши викладача, студент натягнув сонцесяйну усмішку: мовляв, до іспитів готовий. Чхати, що на п’ята наступає безликий пан із револьвером, а шию обвиває червоний зашморг – поки ліпше змовчати.

Переконаний життєлюбством парубка, професор попрямував на вулицю. Під стінами консерваторії його зловив за руку сірий кардинал.

Наче куля, весняне повітря розрізало крижане запитання: «Студент Ивасюк на месте?». Отримавши ствердну відповідь, партійна нишпорка розчинилася серед львівських двориків. Настав час передавати естафету, головний приз якої –життя композитора-правдолюба.

Місяць потому весна сурмила про загибель. Синява трупних плям затьмарювала зелень травневого лісу. Гнійний сморід людської плоті перебивав аромати бузку і яблуневого цвіту.

Від студента залишилося небагато: портфель, пачка «Космосу» із шістьма цигарками і три карбованці.

Від правди залишилася «офіційна версія».

Від останніх свідків не залишилось нічого.

І кольори весни забуяли знов – токсичною гаммою штучних квітів. Аромати бузкового травня поступилися запаху дубової труни.

Під променями сонця і поглядами радянської спецагентури,в учасників поховальної процесії виступали краплі поту. Львівською бруківкою розливався океан сліз.

Ковтаючи цю гірко-солону суміш, побратими несли тіло на плечах. Без остраху бути наступними, багатотисячний натовп проводжав голосінням свого співця. Лебединою піснею композитора заграв похоронний марш.

От тоді Україна стихла. От тоді нація оніміла.

Не складала мелодій, не співала пісень.

Україні дочиста відібрало мову.

Хоча, будьмо відверті, її – очевидно – позбавили голосу.

Автор: Карина Сайфудінова

Фото: з Інтернету