ARTarea – інтернет-журнал журналу «ARTarea»
Марія Титаренко пише про комунікацію від нуля, до нуля і навіть далеко після усього. Від нуля їй допомагає писати донька Маня, до нуля – ще на час написання ненароджена Аліна, а далеко після – пам’ять про тих, кого вже немає. Життєва лінійність: минуле-теперішнє-майбутнє. «І мертвим, і живим, і ненародженим» – часто цитує авторка. Проводячи чіткий взаємозв’язок між дорослими й дітьми (а інакше і бути не може), Марія Титаренко показує, наскільки ми втратили здатність бути справжніми у комунікації.
У літературі можна натрапити на такі визначення як міжособистісна, групова, міжнародна комунікація. Але ми дедалі частіше із «між» відправляємося у «поза». Позакомунікаційний вимір, де почуте не віднаходить свого слухача, а сказане залишається непочутим. І де часто «так» – це «ні» й навпаки. Або ж кажемо не те, що розуміємо, і в результаті виходить каламбур зі слів й сенсів. Тому Марія Титаренко повертає нас туди, де все і всі перебувають на своїх місцях, без ілюзії на справжність чи істинність. Але було би дивно, коли б доросла повертала нас у дитинство, тому це робить її донька – Маня. «Звідки ми? Хто ми? Куди ми йдемо?» (як у Гогена).
У передмові Марія Титаренко пише, що ідея створити книгу виникла із есею «Століття моєї Мані, або Ефект «Метлика», який авторка писала на конкурс від американського журналу «Fountain» у 2014 році, з яким перемогла і який став першим текстом у книзі есеїв для Мані.
Разом із Манею Марія досліджує мову й мовлення, комунікацію й комунікабельність, загублені значення слів й втрачені вміння бачити глибоке й поверхове. Кожен розділ-есей – це окрема історія однієї комунікації. Авторка пише: «Я би хотіла, аби ця книжка читалася легко». Так і є. «Нестримна легкість… читання». Проте з важливим інтелектуальним стрижнем, на який Марія нанизує відомості про письменників, художників, журналістів й науковців. На сторінках можна натрапити на десяток книг, на які посилається і про які розповідає авторка. А історії про викладацьку діяльність в Українському Католицькому Університеті, про лекції й роботу зі студентами, організацію процесу навчання чи співнавчання можуть стати у пригоді кожному й кожній, хто працює у схожій сфері. «На парах із творчопису я проводжу один експеримент: даю студентам ароматизовану паперову смужку-тестер (блотер) і прошу описати запах. Увібрати у слова ефемерне, летке, неословлене. Впіймати у словопис, наче у флакон. Так, щоби читаючи опис, ти той флакон ніби відкривав і відтворював аромат, його складний букет, фари розкривання, ноти, післясмак чи то післявдих. Вхопив емоцію. Асоціацію. Настрій. Образ. Вправа не з легких. Але для мене – з найцікавіших». І це не перший й не останній творчопис, який авторка проводить з нами у книзі: розповісти про себе, поки горить сірник; «скатологізувати» коня, завести щоденник брехні (своєї, звісно ж). Марія Титаренко хотіла, аби її книга була пізнавальною. І вона такою є. А пізнавати допомагає Маня.
Ця книга присвячена дітям, але діти тут, радше, вчителі. Вони вчать читачів знову налагодити комунікацію зі світом й собою. «Моєю вчителькою і натхненницею у цій для мене новій науці стала доня Маня. Ось уже чотири роки, відколи вона народилася, Маня відкриває багатство і глибину такого спілкування». Цікаво спостерігати за відкриттями Мані та її дитячою наївністю, що завжди обезброює нагромадження складних фраз, перифраз, недофраз Вавилонської вежі дорослих. Пам’ятаєте, у Борхеса була «книга піску» нескінченна, бо нескінченний пісок і книги. У ній були всі відповіді, але ніхто їх не знаходив. Та, можливо, справа не в тому, щоб шукатися у нескінченному, а в тому, що має початок і кінець, у нашому випадку, в дитинстві (хоча який там кінець).
Марія Титаренко пише про слова. Про багато слів у нашому житті. Про свої експерименти на парах щодо слів. Про перекручені значення. Про їхню надмірність, про «вагу і невагомість». А також про їхню силу. «Ми, направду, живемо в надмірі слів – часто зайвих, чужих, часто одних і тих самих, порожніх, марних, сірих, безликих, образливих, фальшивих, безграмотних і нецензурних». «Але ж саме слова – ключі до нашої реальності». Авторка пише про мовчання. Про його важливість у комунікації. Про те, скільки насправді можна всього сказати мовчанням. «Ми розучуємося тонкого й багатозначного мистецтва мовчання. Адже ним можна висловити більше, аніж словами».
А також Марія Титаренко пише про нас із вами. Техновтомлених дорослих, які живуть у тач-сучасності. Загалом, цифрова епоха з її технологіями, що обіцяють не полишати традицію створювати прірви між поколіннями, становить основу комунікації у книзі, точніше основу некомунікації, її занепаду й недосяжності. Авторка пише про техновтому від технообману, що в результаті має повернути нас у те справжнє, яке ми втратили за купою нагромаджених рятівних технологій. Техновтома від текстовертів, смайликів й постів. «Від порожніх акаунтів. Від мільйонв фб-друзів, серед яких обмаль справжніх. Від мільйона лайків, серед яких обмаль щирих. Від лавини меседжів, серед яких обмаль цінних. Від любові без обіймів. Від наступних ста років самотності – у мережі чи поза нею. Століття втоми від спаму. Толінгу. Верифікації даних. Викриття фейків. Надміру бекапів. І навіть від швидкості трафіку. Мані в її столітті доведеться обирати. Я мрію, щоби вона надавала перевагу яблуку, а не Apple. Слову, а не Word. Вікну, а не Window. А також іконам, а не іконкам».
Як журналістка Марія Титаренко створює медіаконтекст, медіапростір, аби покомунікувати про комунікацію й не тільки. Вона аналізує й посилається на тих, кому можна довіряти і про кого хочеться писати. Заглиблює нас у новини й факти, в імена нових досі незнайомих людей й жанрові специфіки письма. Проводить паралель між «було» й «стало». Прогнозує, що може бути. Як поетка Марія співопише, грається зі словами й звучаннями. Змушує читати між рядками, закладає інтелектуальні підгрунти-підтексти. Виводять значення й створює невидимі рими. Не полишається ритму. І як мама – Марія Титаренко любить. Своїх дітей. Свої тести. Нашу комунікацію.
Підготувала Віра Карпінська