Вистава «Лісова пісня» і веселка у душі      

Я обжнюю мистецтво, полюбляю ходити в театр, на виставки робіт художників, кіно тощо. Нещодавно здійснилась іще одна моя маленька мрія, пов’язана із творчістю. Я побувала в театрі Леся Курбаса на виставі «Лісова пісня» за мотивами драми – феєрії Лесі Українки.

Зараз ви читаєте цю невеличку рецензію, адже я просто не можу втриматись від коментарів та хочу щиро поділитись своїми емоціями та враженнями.

Загалом про величне та зовсім не типове дійство у цьому театрі я чула чимало. Адже колектив цей доволі модерний, не затертий шаблонністю та статичністю. Він постійно розвивається, змінюється. Кожен актор – це абсолютно повноцінний світ, невід’ ємна деталь та значимість. Отже, тепер про саму виставу.

Я не буду спойлером, тому розповідатиму не про те, що показували, а про те, як це було відтворено.

Своєрідністю самого театру, його фірмовою родзинкою є те, що сцена у ньому нагадує сцену цирку, така ж кругла, і з усіх сторін розміщуються глядачі. Актори напряму мають доступ до людей, саме тому залучають їх до процесу, а це вже не просто цікаво, але й хвилююче. Оскільки ніколи невідомо, хто стане наступною «жертвою». Когось просять заспівати, комусь сідають на коліна, чоловіки-актори цілують у щічки дівчат і дарують їм шоколадки. Одним словом, на таких виставах були далеко не усі. Там дуже колоритна та незабутня атмосфера, де вистава як така не існує зовсім, тут вирує життя.

Лукаш (цю роль виконують троє акторів: Ярослав Федорчук, Микола Береза, Андрій Козак), Мавка (Оксана Козакевич), добрий дядько Лев(Олег Стефан) постають перед нами зовсім не так, як ми звикли, по – іншому, по – особливому. Кожне слово має значення, та не лише слова, кожен рух, кожен помах голови, жест, усмішка, сльози, вереск. Це своєрідна феєрія лісового життя, із Перелесниками (Олег Онещак, Андрій Водичев), Русалками (Наталя Пархоменко, Тамара Горгішелі) та іншою зеленою магією лісу.

Актори театру – це зовсім незвичайні люди. Та й узагалі, усі люди незвичайні. І вони  доводять це своєю шаленою експресією, нервом та нестримною гамою почуттів.

Леся Українка у своїй драмі, мабуть, прагнула донести до читача будь-якого століття культову істину: є у кожної людини те, що не вмирає, що живиться енергією світла та добра, теплом, яке знаходить у безмежних просторах Всесвіту. Легкий авангард з нотками автентичної української пісні, запальних гуцульських танців та вихору внутрішнього полум’я, яке зриває бурю у наших серцях. Чіткі обриси облич, такт, ритм, мелодика, тембр. Усе поодинці і усе разом створюють тонку картину людського буття.

Цей перформенс складається із трьох актів, а по – курбасівськи, із трьох коляд.

Неможливо словами передати відчуття катарсису, його потрібно просто пережити, відчути та зрозуміти і винести з нього щось своє, не схожу ні на що істину. Адже, якщо ми живі,то точно відчуємо, і зрозуміємо і незабудемо ніколи і ніколи не будемо такими, як і до того. В тому і напевне є найважливіша суть мистецтва, і театру зокрема.

Актори такі живі, щирі. Мавка – це було переплетення всього – всього на світі: трепетливості людської душі, а насамперед її присутність, свіжа енергія тіла, природна краса та незриме світло, яке пробивалось крізь її груди.

Лукаш – неговіркий хлопчика, який покохав її, таку незвичну, нелюдську, химерну ти відважну, не то дівчину, не то примару лісову.

Ще раз заглиблюєшся в цей повнозвучний ансамбль почуттів і просто губишся в тих образах, які диктує нам життя кожного дня. Нас лякає суворість матері Лукаша, її відраза та нарікання на Мавку, її вбивча недовіра до дівчини, справжньої зеленої мавки, яку кохання зробило лиш тінню, і у день, і вночі.

Ось така веселка, таке світло освітило мене у той день, коли я на одному диханні переглянула цю нестандартну, непросту, з вкрапленнями усього на світі виставу у театрі славного Леся Курбаса.

І після таких емоції на серці з’являється щось зовсім нове, щось гідне продовження, варте на те, щоб бути незабутим, з’являється істинне усвідомлення вищості людської душі, усього нашого життя, яке приносить кожному усе, що тільки можна зажадати та разом і те, чого ми так боїмось: кохання, біль, добро, зраду, злість, радість, підступ, осяння, смерть, вічність, загрозу і врешті – решт просто досвід, разом з яким ми стаємо людьми, стаємо на них схожими, не просто їхніми образами. Ми насичуємо свої легені справжнім киснем, а серцю даємо добро, яке бережемо за доброю українською традицією: у піснях, у байках, легендах та просто хороших драмах великих та незабутніх мислителів української літературної сцени.

О, не журися за тіло! 

Ясним вогнем засвітилось воно, 

чистим, палючим, як добре вино, 

вільними іскрами вгору злетіло. 

Легкий, пухкий попілець

ляже, вернувшися, в рідну землицю, 

вкупі з водою там зростить вербицю,— 

стане початком тоді мій кінець.

 

Будуть приходити люди, 

вбогі й багаті, веселі й сумні, 

радощі й тугунестимутьмені, 

їмпромовляти душа моя буде.

 

Я озовуся до них 

шелестом тихим вербовоїгілки, 

голосом ніжним тонкої сопілки, 

смутними росами з вітів моїх. 

Я їм тоді проспіваю

все, що колись ти для мене співав, 

ще як напровесні тут вигравав, 

мрії збираючи в гаю… 

Грай же, коханий, благаю!

(Останні слова Мавки із драми – феєрії «Лісова Пісня» Лесі Українки).

Автор: Ірина Скишляк

Фото з Інтернету