Творчість гурту “Один в Каное” ¬¬ – музика для неглибокої медитації з кавою на виніс у руці

На сьогодні, серед українських пісень з’явилася тенденція до жіночого вокалу з ліричними текстами під гітару. “Один В Каное” – львівський гурт, що підпадає під таку тенденцію. Його творчість – щось схоже на музику для неглибокої медитації з  кавою на виніс у руці по дорозі в університет чи на роботу.

А потім ті ж самі люди, у яких ця музика грала в навушниках ще вранці, збираються увечері у невеличких залах клубів чи антикафе, щоб послухати гурт наживо у тісній компанії, підсвічуючи телефоном на повільних, майже колискових піснях, чи злегка колишучись в такт на більш ритмічних. В голосі вокалістки звучить безмежна юність, голос її так зворушливо тремтить, сумна захрипла гітара теж створює  атмосферу трохи аматорської, зовсім ще юної музики, яка тільки спинається на ноги, постійно трансформується та намагається не відставати від сучасності.

Лексикон пісень має досить просторіч і необтяжений надмірною літературністю, але це також створює свій колорит, надає текстам неформальності. Слухаючи гурт, ти раптом сам почуваєш себе надзвичайно нестійким, безтілесим, дуже юним. Раптом тобі видається, що ти сам пливеш у каное невідомо куди і вода плескотить, і ти вистукуєш на барабані ритм і ні про що не думаєш. А там далеко, у Львові, дівчина сидить у кафе за скляною вітриною і дивиться, як небо розтікається різнокольоровими акварелями:

 Небо сьогодні таке раптове,

Трохи готичне, ледь барокове (“Небо”).

І ось уже вона дістає папірця і записує слова нової пісні, яку вона обов’язково заспіває для усіх, хто прийде послухати її лірику. Так, це музика не досить популярна, але вона має свою певну  “андеграундну” аудиторію. Така музика чудово вписується у наше сьогодення – це вільна творчість молодих людей, що тяжіють до україномовного. Ця музика ніби закликає до мандрів – музика для сучасних “хіпі” в кедах та з великими рюкзаками за плечима, які хоч завтра готові стрибнути в каное і податися у вільне плавання доки не знайдуть гарного місця, щоб осісти.  

    Автор: Наталія Пищик   

  Фото надані автором публікації