Вистава «За дверима»: чи є життя після війни?

«У тебе ще попереду вся вулиця!»

Вольфганг Борхерт

Театр «Воскресіння» поставив виставу за п’єсою німецького драматурга Борхерта «Там, за дверима». У ній – про те, як адаптуватися колишнім бійцям після війни, як жити знову «спочатку» і повернути втрачену надію.

Фраза директора цирку (Петро Микитюк) «Війна давно закінчилася, а ти ще досі ходиш у формі»  – трагічна. Війна закінчується формально, а наслідки її ще тягнуться довгими десятиліттями  – скалічені тіла і душі, вдови, сироти, нікому не потрібні колишні герої.

Для головного героя Бекманна (Володимир Губанов) усі двері закриваються перед носом – дружина зрадила, батьки померли, і їхній дім тепер належить чужим людям. На роботу новачків не беруть, бо вони без досвіду та навиків. Із нього глузують: ти що робив увесь цей час? Воював? То це робота???

Бекманн робив спроби втопитися у річці, але її власниця – стара Альда– завернула його назад на землю. Мовляв, він ще замолодий і незіпсутий для водних царств. Сцена річкового дна – цікава та моторошна. У ній багато водяних, пластичних створінь, які постійно створюють хвилі за допомогою величезного шматка шовкової, сірої ткані.

Бекманну  лишень 25 – а життя здається обірваним. Вольфганг Борхерт написав щирий текст, проникливі діалоги, змальовував картину із власної дійсності. Часи Другої світової, деспотична влада, переслідування за інакомислення. Поки солдати сьорбали холодний суп – вождь їв ікру ложками. Тема справедливості у виставі зіграна блискуче. Бекманн приходить у дім полководця, який трапезує із своєю сім’єю. Усі вони – у розкішних пурпурових уніформах. Полковник із величеньким черевом. Бекманн прийшов віддати йому відповідальність. За людські невинні смерті.

Під проводом унтер-офіцера Бекманна було 11 солдатів, і всі вони загинули у жорстокій облозі. Ці 11 душ не дають спокійно спати Бекманну, у жахіттях він бачить їхніх дружин-вдів та дітей-сиріт. Головний герой хоче віддати ці 11 душ полковникові – адже за його спиною, через його накази на тому світі опинилося тисячі людей. Але його не гризе ніяке сумління, він багатів на війні. І може спокійно їсти, спати, жити. Бекманн приносить у оселю полковника одіж погиблих солдатів. Він кидає на хазяїв черевики, сорочки – вони жахаються і тікають. Бо ці речі – результат їхніх злочинів, приспане співчуття, людяність. Вони їм нагадують про трагедію війни, думки від якої вони оминали.

Режисер  Ярослав Федоришин каже, що дуже любить оптимізм, а негативу уникає.  Тому вмонтував у постановку позитивні ноти.  Попри сумне минуле можна знайти світле майбутнє. І ним може стати кохання. «Ми зробили у постановці так, що кохання  музи-жінки тримає людей на землі, вона рятує цей світ». Дівчина-муза, що мешкає недалеко від річки, помічає Бекманна, який лежить без тями. Він не має сили піднятися. Із протезом на правій нозі, скалкою у серці – його енергія вичерпана. Але йому додає натхнення ця мила істота – жінка. Її підбадьорливий голос допомагає хлопцеві підвестися. 

Протягом вистави Бекманнів є двоє. Один – той реальний, що пережив війну, розчарований у світі, той, хто не знаходить ніяких світлих дверей, що могли би перед ним відкритися. Але ще є другий – оптиміст, він постійно змушує Бекманна-першого рухатися вперед, шукати прихисток, надію, стукати у різні двері. Він  каже: «У житті є тисячі дверей!», – тільки би не втрачати наснаги йти до них,  –  «У тебе попереду ще вся вулиця!»

Зображення двох «Я» у одній людині чітке та ефектне. Величезний чоловік на ходулях із милицями, із благальним, замученим виразом обличчя та поставою – а біля нього дві особи: один скаче, сміється, шукає радості; а інший – не бачить ніякої користі у цьому світі. Між ними протиборство, вони сперечаються, а інколи знаходять компроміс.

У виставі присутні два вічні образи – Смерть (Похоронник) і Бог (Старець).

«Колись смерть була голодною, а тепер вона погладшала». Це сказала людина після Другої світової. Бачимо, що тепер смерть ще більше набирає кілограмів.

Герой у розпачі питає у Бога: «Де ти був, коли скільки людей помирало? Чому ти не зупинив це?» А Бог відповів йому: «Ви занадто гучні. Тепер мене ніхто не чує. Ніхто не вірить у мене».

Бог у ролі Старця (Петро Микитюк) – немічний, обшарпаний, зі сльозами на очах від безвиході. А все через те, що люди відучилися чути один одного, всі шаленіють, кричать, і життя перетворюється у каламбур. Не дарма декорації постановки побудовані у формі циркової арени.

Сильні емоції викликає також музика у виставі. Вона підібрана вдало до кожного із моментів діалогів. Деколи зловісна, важка, але інколи – весела, піднесена.

Кінець дійства – зворушливий та позитивний. Безкорислива любов дівчини-музи і Бекманна спонукає до  радості. Прийняти людину такою, яка вона є, поділитися своїм теплом та усмішкою – це і є ті двері, які роблять життя щасливим, і стирають усі шрами минувщини.

Автор: Катерина Воронова

Фото: надані відділом реклами та маркетингу театру «Воскресіння»