Доброго ранку, 2060-й…

(алюзія на епізод із “Марсіанських хронік” Рея Бредбері)

Айзек лежав на дивані, закутавшись у ковдру, і мовчки дивився на стелю. Тиша, яку не могли порушити слабенькі звуки з вулиці, тиснула на барабанні перетинки. Відсутність світла гралася з підсвідомістю: Айзек ніколи не любив темряви і хатнього спокою. Здавалося, дім застиг у часі, наче муха у бурштині. А всі мешканці вимерли.
Хіба можна почуватися неспокійно у домі з такою потужною системою безпеки? Спроби злочинців проникнути у фортеці на кшталт цієї зазвичай закінчуються невдачею. Правда, минулого тижня одній шайці таки вдалося задурманити «розум» будинку на Бейкер-стріт. Фахівці й досі не розуміють як. Зрештою, нічого дивного: хакери-професіонали – таке ж дитя НТП, як і об’єкти, на які спрямована їхня цікавість.

О сьомій на стіні запищав годинник:
− Пане Айзек, пане Айзек. Прокидайтеся. Сьогодні понеділок. Першого листопада 2060 року. Сьома година одна хвилина. Доброго ранку.

Жалюзі на вікнах автоматично згорнулися. Кілька секунд тьмяне світло наче роздумувало, а тоді повільно заповзло у кімнату. Надворі сіялась мжичка. Ще один похмурий осінній день.
Вслід за годинником заговорив градусник:
− Температура повітря + 2˚С. Тиск – 780 мм. Вологість – 85%. Вітер південно-західний, 2 м/с. Ймовірність опадів – 37 %. Одягайтесь тепліше. Гарного вам дня.
Дім прокидався відповідно до графіку. Ожила кухня: з потаємних нір виповзли маленькі роботи-прибиральники, а плита почала готувати сніданок. Тихо засвистів чайник. Посудомийна машина відкрила металевого «рота», щоб вивільнити гору чистого посуду.
− Айзек! Ти вже зібрався?
− Мам, не сьогодні.
− Ніяких відеозанять, ліміт вичерпано. Бігом на лекцію. Тобі треба контактувати з людьми.
− А сенс?
− Нічого не чую і не знаю. Швидко. Не забудь поїсти.

Осінь прощалася зі світом болісно, залишаючи мокрі сліди на асфальті. Стара ворона сиділа на горісі неподалік та пронизливо каркала.
− Може, підемо пішки?
− Ти і так спізнюєшся.
Жінка натиснула на кнопку пульта, і за мить із гаражу виїхав чорний автомобіль.
«Будь ласка, вкажіть напрямок руху».
− Мам, а ти куди?
− В аеропорт. Тато прилітає сьогодні. Забув? – Жінка відповідала байдужо, механічно, цілком поринувши у карту на сенсорному екрані.
− А…Та ні.
− Чорт. Манфред на кухні залишився. Айзеку, випусти його, він казиться наодинці.
− Що за ідіотизм? Це всього лише шматок металу, покритий шерстю. Мамо, ти кумедна.
− Не сперечайся.

Коли Айзек відчинив двері до кухні, пес лежав на килимку під столом.
− Ну що, Манфред? Вилізай.
Собака підвівся і рушив до хлопця, хекаючи та метляючи хвостом. Його датчики, сенсори і сканери давно ідентифікували хазяїна.
− Привіт, залізяко. Як справи, га?
Пес видав глухий звук, схожий на гавкіт, і тицьнув морду в долоні Айзека. Його скляний погляд нічого не відав про часи, коли собаки гризли взуття, дерли газети, крали їжу та піднімали лапу біля кожного стовпа.
− Ходімо, Манфред.

Машина безгучно мчала по рівненькій асфальтованій дорозі. У салоні грала музика.
− Мам, ти коли-небудь слухала Нірвану чи Бітлз?
− Не пригадую. Звідки ти цього нахапався?
− А читала «Нудоту» Сартра?
− Ні. Яка ще нудота? Айзеку, з тобою все гаразд?
− Звісно, мамо. Я щасливий… – відповів хлопець.
Він навіть не глянув у бік матері. Скоріш за все, вона цього не помітила.

Автор: Тетяна Мацкевіч