Енді Воргул, життя як кіноплівка

Якщо ви коли-небудь бачили картини Енді Воргула, то не забудете їх. Десь там – у глибинних стелажах вашої підсвідомої пам”яті  залишаться спогади про ці незвичні, дуже яскраві картини. Але не кожен, хто бачив його полотна знають хто такий Енді Воргул.

Отож, спробуймо поринути у дивовижний світ Митця і навіть, якщо не розгадати його особистість, то хоча б відчути тривожні мембрани його душі.

Розповідати про те, де він народився, вчився, жив – банально. Але бодай короткі відомості необхідні. Три країни вважають неординарного художника своїм – Америка, Словаччина, Україна. Але навпевно, можна безпомилково сказати одне – творчий спадок Енді Воргула належить не конкретній країні, а світу.

Енді (Андрій Варгола) народився у Пістбурзі у родині русинів із Карпат. Його мати, Юлія Варгола, мала тоді 36 років. Батько майбутнього художника Ондрей Варгола працював у будівельній компанії. Енді був наймолодшою дитиною, родина ще мала двох старших синів. У віці з 4 до 8 років Енді переніс ряд тяжких хвороб, серед яких найважачою була недуга “Танець святого Віта”. Через це часто влітку, страждаючи від нападів, Енді був змушений проводити свої дні у ліжку, граючись з вирізаними ляльками і слухаючи радіо. Коли в його матері був час  (вона підробляла легкою хатньою роботою) жінка малювала для Енді різноманітні картинки, чим привила сину смак до малярства. Трохи пізніше, з власного заробітку, Юлія придбала синові маленький кінопроектор по якому він тепер міг дивитися історії-комікси прямо на стіні у своїй кімнаті.

Ось так, в дитинстві творчий потенціал Енді почав поволі розвиватися. З дев”яти років хлопець став відвідувати безкоштовні курси художньої майстерності. По закінченню школи юнак вступає до Технологічного Інституту Карнеґі на відділення малювання та дизайну. Там студент мав активну життєву позицію – відідував вечірки, симфонічні оркестри, зокрема цікавився балетом.

Творчість митця є постмодерною, нестримною, вільною.

“Голий король”, мода і кіноплівка

Повернімося до творчості Воргула. У чому його секрет? Чому досі ці нібито прості картини є відомими на весь світ? Його творчість: смілива, епатажна, ловить момент, містить нашарування, андеграундна, тривимірна, створена у стилі кіноплівки. Є така теорія, що намалювавши щось божевільне і незрозуміле станеш відомим. Це принцип “голого короля”, коли ніхто не розуміє підтексту, “меседжу”, що закладений у твір, і через нерозуміння це вважається високим, неймовірним, шедевральним. Така особливість характерна для “Чорного квадрату” Малевича. Але до творчості Воргула цей принцип не стосується.

Енді жив модою, поп-культурою і кіно. Ще в юності художник створював ескізи футуристичних, дуже яскравих туфель з підборами. Це були дизайнерські задуми. Головною родзинкою – були вигнуті лінії, за якими власне поціновувачі і пізнавали “стиль Воргула” в дизайнерстві. Мода була його пристрастю. Можливо навіть реальність навколо художник сприймав через підсвідомі скельця модних окулярів.Він був гомосексуалістом і не приховував цього. Відтак, розібратися у модних тенденціях було легше. Це було закладено у його хромосах, у душі.

Кіномистецтво також складало важливу грань його сутності. Кіноплівка стала засобом осягнення світу, розумінням дійсності. Енді тримав руку “на пульсі” життя. Про це говорять його картини: “Електричний стілець”, “Расистські заворушення”, “Суп Кембл” та багато інших картин, які відображали злободенну реальність. Він подавав фотографії подій, які нібито бачили всі у незвичних поєднаннях кольорів, зі стертими лініями. Не так, як бачили це всі. Художник ніби фіксує нашу увагу, змушує задуматися над явищами повсякденності ретельніше, спробувати зрозуміти їх по-іншому. І можливо вжахнутися. Електричний стілець, расова нетерпимість, напівфабрикати все було характерно для тогочасного американського суспільства. І пересічні люди на це вже особливо не зважали, їх турубувало власне життя, мілкі проблеми. Енді апелював до серця кожного і розпізнати його “меседж” було нескладно. Він створював масове і елітарне мистецтво водночас.

Чесні і “розфарбовані”поп-зірки

Та все-таки найвідомішими картинами Енді є портрети поп-зірок виконані у його звичній техніці “розфарбовування фото”. Найбільш відомими із цієї серії є зображення Мерлін Монро та Елвіса Преслі. Художник ніби заглядає у душу тих людей, яких зображує. І якщо уважно придивитися, то можна відчути усю трагедійність постаті Мерлін Монро. Яскраво розмальована з рожевим обличчям вона виглядає нещасною. Правда захована в очах. Вони дивляться з-під вій якось знічено, розгублено. Можливо, Мерлін так і не знайшла сенсу життя. А ота пудра, надмірна фарба на обличчі – лише маска за якою прихована справжня сутність зірки, котру ніхто не хоче бачити. Так само і зображення Елвіса. Воно виконане у більш похмурих тонах, у сірих. Часто зображення наполовину стерте. Співак наставив на глядача пістолет, його обличчя скривлене. Можливо, Елвіс хоче захиститися?

15 кадрів “живого” портрету

Не дивно, що з таким сприйняттям світу художник створював і кіно. І це кіно також вражало! Наприклад, портрети людей. Енді упродовж трьох хвилин знімав нерухому людину, а потім  монтував таким чином, аби на секунду припадало 15 кадрів. Зображення виходило сповільнене, якесь ірреальне. ВІдтак людину можна було зрозуміти, це були ніби “живі”, сповільнені портрети. Або ж  одноманітний кадр упродовж 8 годин. Тут було все: колір, рух хмар, простір, навіть літак пролітав. Але камера не рухалася. Ми просто спостерігали за шматочком світу, за тим як конкретно в цьому місці займається ранок, минає день, розливаються сутінки. Це були чари реальності. Не всім вдалося зрозуміти це кіно, цей справжній арт-хаус. Але тепер, Енді порівнюють з імпресіоністами. Колись Моне так само “грався з кольором”, коли малював фасад Руанського Собору. Він писав архітектурну споруду в різні періоди дня. І щоразу картина виходила відмінна від попередньої, і по-своєму особлива. То були чари кольору.

Енді Воргул не просто митець, він сам – мистецтво. Це можна сміливо сказати, відкривши для себе його творчість. Художник і режисер не боявся експериментів,божевільних задумів, не боявся показати себе світу. Енді не просто є втіленням постмодерну, він дуже багато зробив для розвитку цього напрямку. І хай хтось каже, що його творчість ненормальна, аморальна, нецікава. Це завжди буде помилкою, так як той хто не боїться ламати стереотипи, закладати новий фундамент мистецтва, зазвичай і залишається у пам”яті поколінь. Стандартне, шаблонне, правильне не є мистецтвом, це просто сурогат, який нав”язував  нам соцреалізм. Немає грань людському потенціалу, адже всі ми черпаємо натхнення з неозорих глибин космосу, якими власне і пов”язані. “Колективне несвідоме” є в кожному з нас, але не кожен може повною мірою почути цей голос.

Автор: Оксана Бабенко