Свавільні раби холодильників

У кожного українця вдома стоїть холодильник. Він дивиться на нас своїми очима з холодної безодні і вимагає нагодувати його, підімкнути до електрики, протерти від пилу. Це наш домашній божок, на поталу якому ламаємо свої долі. Може хтось хотів стати художником, музикантом або ж поетом. Але їсти ж хочеться! І Гроші, гроші, гроші. Це стає своєрідною мантрою,  про яку постійно нагадує нам шум холодильника.

На жаль, сучасні українці поставлені  в такі економічні умови, що насамперед повинні думати про їжу, а вже потім про якийсь розвиток, про інтелектуальні розваги. Коли ти голодний, ти не намалюєш сонце, ти просто думатимеш про ГОЛОД. Бурчання в животі це не надто гарний акомпонемент для музичних чи поетичних шедеврів. Відтак, холодильник поволі зводить наші творчі спроби нанівець, робить нас пригніченими, недалекоглядними міщанами.

Відкриваючи гостинні дверцята холодильника, ми не думаємо про те, що випускаємо у навколишній світ холод. Він обнімає все навколо своїми чіпкими рученятами і роз”єднує людей. Це простий політичний хід. Кожен намагається заробити на шматок хліба і до болю боїться втратити роботу, адже знайти нову вакансію зараз майже фантастика. А тому, деякі українці залишаються вдома і не змінююють плину життя,  навіть коли країна знаходиться на грані розколу. „А що можемо зробити ми?  – кажуть вони, а потім додають: „Змінити свідомість кримчан не вдасться нікому.”  Тому у  декого вже навіть душа схована до холодильника. Там бодай безпечно! Робота-дім, робота-дім, світу навколо нема! Дехто вже навіть телевізор боїться вмикати, бо новини здаються якимсь злощасним футуризмом.

На фоні наших домашніх холодильників є багато людей, що цього холодильника просто не мають. Це безхатченки. Вони не можуть зачинитися вдома від проблем суспільства, вони не можуть закрити вуха і заснути, бо вічно голос підсвідомості нашіптуватиме їм: „У тебе нема холодильника, ти самотній, ти покинутий”. І цих людей ніколи не полишатиме відчуття якоїсь нереалізованості, відірваності від повсякдення. Адже українські безхачтенки живуть у жахливих, майже нелюдських умовах. Це не французькі волоцюги, яким соціальні служби видають на день певну суму грошей і трохи їжі, а іноді навіть нову одежу.

Тлом для доглянутих армій холодильників є також житла людей з обмеженими можливостями. Людей, яких ніби нема. Ми їх намагаємося не помічати, або ж просто не бачимо. Влада також не хоче їх помічати. Таке відчуття, що всі граються у хованки. Але попри це потрібно пам”ятати, що люди з особливими потребами не мають ні гідних умов для пересування по містах (не кажучи вже про села) ні бодай якогось забезпечення роботою. Навіть коли такі люди і знаходять ту роботу, вони навряд забезпечать свої холодильники, так як отримають зарплатню часто втричі меншу, аніж звичайні робітники. Ніхто не зважає на те,  що їм цю роботу виконувати довше і важче.

Напевно, наші холодильники зараз посміхаються. Холод, неприязнь, пофігізм поволі закрадається у душу кожного і роз”єднує суспільство, руйнує романтику і краде надію на краще. Але цьому вже залишилося панувати недовго. Українці долають „холодильниковий” режим і виходять на вулиці, скоро панування ХОЛОДИЛЬНИКА на ЛЮДИНОЮ припиниться і ми ввійдемо в нову еру – в еру вільних людей.

Автор: Оксана Бабенко