ARTarea – інтернет-журнал журналу «ARTarea»
Сучасні освітні реформи не завжди доречні. Потрібно дати бій тому, що вважаєш неприйнятним, аби хвиля «змін», віртуозно не залила, не накрила пеленою примарних візій й ілюзій. Як знайти точку відліку для української молоді запропонував єписком УГКЦ Борис Ґудзяк.
«Освіта це не стільки – проінформувати, це також формувати і трансформувати. Це процес перемоги над своїми вадами та слабкостями, процес відкриття і вподобання цінностей, це процес відкриття того, що є речі і справи, які важливіші від мого «Я», які варті того, щоб задля них жити і працювати. Треба навчити молоду людину цінувати і любити щось більше, окрім самого себе. Якщо людина вмітиме любити, вона черпатиме з добра життєву енергію і сама даватиме життя»
На моє особисте переконання, сучасна освіта – фабрика з виробництва стандартних людей, потрібно рівно одинадцять років аби випустити стандартного індивіда з державної школи. Універсальна програма створена для так званої золотої середини, зась дурним і розумним, у першому випадку тебе валитимуть, у другому проігнорують, адже інші за тобою не встигатимуть. Результат масштабних проектів : взяті до уваги всі і водночас проігнорований кожен. Конвеєр, де замість звичних стосунків вчитель-учень, розвинена цілісінька мережева система запланованої співпраці (це не можна назвати взаємовідносинами). Ненавидимо сильніших і зневажаємо слабких, тому краще для всіх, бути однаковою, запрограмованою масою. Ми не друзі, але й не вороги – ми конкуренти, затавровані часом, біжимо навперейми, аби швидше стати «царем гори».
Цілком раціональне питання: що ж ми таки втратили? Часто відповіді набувають форми звинувачень, апелюють до осучаснення процесу навчання, дійшло до абсурду, згадують засмальцьовані підручники і клянуть гаджети. Я також був прибічником подібної теорії, допоки не почув істину: ми занадто далеко зайшли, зникло найголовніше -любов.
«Дуже важливо, щоб ми задумувалися над нашим духовним життям, шукали консенсусів, співпраці, здорової конкуренції ,шукали відповіді на на те, яким повинно бути виховання у ХХІ столітті»
На думку владики є декілька базових дисциплін, які потрібно практикувати як учням, так і вчителям,аби налагодити комунікаційний контакт, а не будувати між собою берлінську стіну.
Слухання- як вид комунікації
«Дуже багато дітей сьогодні є невислуханими. Бракує часу, щоб почути дитину. А невислухана дитина, сама буде затруднятися слухатися. Ми схвалюємо ініціативних і відважних, підтримуємо тих, які не бояться встати й сказати. Той, хто вміє говорити, має підвішений язик, стає політиком, отримує найкращі призи з самого дитинства. Але я думаю, що ми повинні відзначати тих, які вміють слухати і допомагати змалку дитині краще чути. Коли ми глибинно розуміємо, що є щось більше, ніж «Я», коли бачимо щось поза собою і вміємо спілкуватися з іншими — життя набирає особливої повноти. Наші школи і університети повинні бути місцем, де ми вчимося спілкуватися»
Стабільність і спокій – прерогатива постійній динаміці руху
«Школа і навчальні заклали повинні дати Вам спокій і стабільність. У цей період Ви повинні мати свою думку, інакше будете постійними спостерігачами. Школа – місце заспокоєння дітей. Кожен повинен знати ким він є: духовно, етнічно, національно, щоб кожен мав вимір, у якому почувався впевненим.»
Служімо один одному
«Учитель, який радісно віддає себе учню і показує, яким радісним може бути цей процес, спускається до дитини, так як Бог наближається до нас. Вся наша реклама розповідає як іти вгору, як бути господарем ситуації, але ж ви самі знаєте, як прекрасно, коли ми маємо вчителя, який служить, іде вниз і піднімає дитину. Ми всі в Україні потребуємо, щоб нас хтось піднімав, усі потребуємо відкрити вроджену здатність відкривати інших».
Автор: Петро Лукіянчук
Фото з Інтернету