Море і ефект Всесвіту

Коли на початку ХХІ століття Александро Аменабар знімав “Море всередині” він був ще порівняно молодим режисером. Побутує думка, що молоді кіномитці рідко здатні створити “серйозний” фільм. Для цього потрібен життєвий досвід, і щоб волосся торкнув сніг першої сивини. Лише пропустивши крізь сито своєї душі терпкі голки сірих буднів можливо створити правдиву реальність, яка б служила вигідним тлом для психологічно складної історії. Однак, Аменабару вдалося майже неможливе – із фактично сентиментального, по суті простого сюжету він створив тонку, іронічну, дуже болісну картину.

Море завжди манило людей… Адже море – це Всесвіт, це грань існування. Колись юнак Рамон Сампедро задивився на синю гладінь і безстрашно пірнув у глибокі води. Море не підкорилося йому і зламало. Воно змінило його життя назавжди. Докорінно.

30 років паралізованого існування. Усміхнений, з променистими синіми очима чоловік лежить у ліжку. Він цілковито знерухомлений, Рамон може лише розмовляти і кліпати повіками. Таке життя для нього більше не має сенсу, відтак Рамон має одне бажання – померти. Він не є самотнім. Родина дуже тепло ставиться до Рамона, любить його. І не надто розуміє бажання евтаназії. Колись чоловіка спитали:

– Чому ви весь час посміхаєтесь?

– Коли цілковито залежиш від інших, то зрештою навчаєшся страждати з посмішкою на губах.
Щоб добитися евтаназії Рамону доводиться робити дуже багато:погодитися на телевізійне інтерв”ю,найняти адвоката, виступити в суді, сперечатися з релігійними конфесіями. Іспанське суспільство не може сприйняти рішення Рамона. Люди, які не провели більшу частину життя в ліжку не можуть зрозуміти не влаштовує чоловіка у його існуванні. У всіх перед очима стоїть гасло “Життя – прекрасне, яким би воно не було”. Яскравим свідченням цього є Роза – жінка, яка побачила Рамона по телевізору і прийшла, щоб переконати його жити далі. Попри те, що сама далеко не щаслива. Спершу вони не розуміють одне одного, але зрештою статють друзями.

Цікавим персонажем є Хуліана – адвокат Рамона. Вона хвора на невиліковну хворобу і саме тому береться за цю складну справу – хоче довести право на евтаназію, адже в душі хоче того ж самого.

Зрештою суд не дає позитивного рішення. І Рамон вирішує знайти людину, яка могла вбити його. Це і є головною інтригою фільму – чи доб”ється свого Рамон, чи не змінить свого рішення?

Фільм є цікавим не лише через сюжет. Александро Аменабар застосовує ретроспективу, додає розповіді потужних музичних барв. Але головною родзинкою є “ефект моря”. Рамон одного разу розповідає, що в думках часто мандрує до моря, знову дивиться на його сліпучу гладінь. Море стає образом-символом. Воно уособлює саме життя, прекрасне і трагічне, гостре і підступне. Море – це те до чого можна доторкнутися, і те, що є недоступним Рамону. Море – це відчуття.

Особливої відзнаки заслуговує виконавець головної ролі – Хав”єр Бардем. Саме завдяки актору фільм є таким цілісним, таким справжнім. Хав”єр створює цю роль лише з допомогою мімки і погляду. І цього видається достатньо. Глядач підпадає під чари актора, переживає з ним ті ж самі емоції і почуття.

Напевно, не дивно, що кіно насправді розповідає про реальні події. Рамон Сампедро Камеан є автором 2-х книг “Листи з пекла” і “Коли я піду”. Він 30 років виборював право на евтаназію у суді.

Автор: Оксана Бабенко