“Діти Арбату” і хаос епохи

Феномен “Дітей Арбату”

Напевно, дуже важко жити, коли знаєш, що твоє покоління закатували в сталінських таборах, випалили війною, що воно розтануло серед куряви епох. Анатолій Рибаков жив саме в такий час. Він знав, що з усього його класу залишилося дуже мало людей, які розповіли б про цю епоху, дуже мало тих, хто хотів би згадувати про свою юність, обпалену вогненним вихором історії. Тоді він взявся за перо. (Письменнику було тоді далеко за 30 і він тільки-но прийшов із Другої світової). Спершу він писав про дітей, а потім – про робоче юнацтво. Але йому хотілося іншого. Митець знав заради чого прийшов у літературу – заради “Дітей Арбату”.

“Діти Арбату” писалися упродовж 20 років! І їх не хотіли видавати. Роман називали порнографічним, провокаційним, антирадянським…. Але все-таки прийшов час, і у 1987 році перша частина була опублікована… Той рік став роком поштовху. І величезні черги вибудовувалися у бібліо

теках за тим, щоб хоча б краєм ока поглянути на той роман, який сколихнув світ, хоч видавався уривками, у журналах. То був “подих свіжого повітря”, і всі почали розуміти, що “соціалізм з людським обличчям” неможливий. У нього не було обличчя, а лиш зловісна тінь мороку.

Коліщатка набирають обертів

Роман читається дуже легко. З перших сторінок ти поринаєш у атмосферу Арбату 30-тих. Герої роману живуть

Зрештою все йде до того, що Саша буде спроваджений до Сибіру. Залишається маленька надія – лише дядько Стас – не остання людина в оточенні Сталіна може врятувати юнака. Саша ще не знає, що його дядько також потрапив у лиховісний вир епохи, а він, Саша, є лиш жертвою випадку.напрочуд легковажно і не задумуються про те, ЩО їх очікує. Але більш-менш освічений в історії читач знає, що з 1937 почнуться репресії, та ще й неабиякі. Але попри це головний герой Саша Панкратов живе і вірить в комуністичне майбутнє, у закладені школою ідеї, навчається в університеті на інженера. Це його життя, і йому нібито все подобається, але ні-ні, та й починають закрадатися сумніви.. Хто такий Сталін? Чи справді він такий ідеальний? Разом із сумнівами співпадають тривожні події: стінгазета, яку редагував Панкратов, не подобається адміністрації університету. Сітка зловісних партійних інтриг обплітає героя і він не встигає опам”ятатись, як потрапляє у чіпкі лапи НКВД.

Дружба і тоталітаризм

Роман дає цілісне уявлення про СРСР 30-років. Ми ніби входимо в невелику молодіжну компанію, до якої недавно входив і Саша. Вона складається з дуже різних, але водночас схожих між собою людей. Це – Лєна Будягіна – “золота молодь” тих часів, донька комісара Будягіна. Дуже скоро коліщатка історії залишать від Лєни лише спогад. Юрій Шарок – простий син шевця, який втім не відмовиться стати чекістом. І незабаром стає ним. Автор дає нам приклад психології енкаведиста, уважно прослідковує його регрес як людини. Ніна Іванова – така собі правильна комсомолка, яка живе ідолами комунізму, але втім скоро також буде змушена тікати від переслідувань. Віка Марасевич – дівчина “гуляй-поле”, яка віддасть останнє заради блискіток. Вадим Марасевич – образ мрійливого юнака, а потім театрального критика, який дуже боїться “темних плям” у біографії, а тому паплюжить істинних митців і дає “зелене світло” бездарності.  Нарешті, Варя Іванова – образ дівчини, яка тверезо розуміє ганебність Радянського Союзу. Спершу внутрішній супротив перед сірою банальністю і нудною партійністю, а потім крізь любов до Саші Панкратова відбувається цілковите відторгнення тоталітарної дійсності, відверта боротьба з нею. Варя – це перша людина, яка не боїться подивитися правді в очі. Вона дещо молодша від своїх друзів і не була “першою піонеркою, першою комсомолкою” (адже покоління Саші Панкратова – це покоління дітей революції. Незламних і фанатично відданих ідеї); пропаганда вже не краде у неї свідомість. Це дуже потужний жіночий образ, виписаний автором з особливою увагою. Цікаво, що за зізнанням самого Анатолія Рибакова, він писав Варю як прототип своєї рідної сестри Раїси, яка через свої принципові погляди і залізний характер так і не створила власної родини.

Сталін – лиховісний тиран з шістьма пальцями

Звичайно ж не згадати образ Сталіна було б дуже дивно. Адже роман, ніби пишеться про Сталіна. Тиран виступає одним із головних героїв. За свідченнями друзів Рибакова, письменник, коли писав якісь розділи, присвячені цьому диктатору століття, буквально перевтілювався, говорив, ходив, думав, як Сталін. Навіть одіозний вислів, який став символом правління Йосифа Віссаріоновича, “Нема людини, нема проблеми” належить не Сталіну, а Рибакову…  Анатолій Рибаков дозволяє читачу “познайомитися” зі Сталіним. Цілковито побачити цей психологічно нездоровий, дивовижно жорстокий, огидний образ. Письменник не хоче шукати легких шляхів. Він показує нам Сталіна у різних сферах життя – вдома, на прогулянці, під час роботи. І ми вже разом із партійною номенклатурою трясемося від одного грізного погляду Сталіна, і разом із його оточенням шалено боїмося зміни настрою тирана… Адже хтозна, що це може віщувати. Це допомагає глибше поринути у жахливу репресивну епоху, коли дуже багато людей ненавиділо, але не могло чинити спротив перед цим ганебним ідолом з 6 пальцями на нижніх ногах і комплексом неповноцінності у голові.

Але “Діти Арбату” унікальні не тільки цілісністю зображення, реалістичним сюжетом. Ні. Тут це не головне. Попри жахливу реальність (яку автор зображає все-таки “дозовано”), у романі залишається місце чистим почуттям, милосердю, людськості. Головний герой, Саша Панкратов, попри всі жахливі незгоди не ламається, і хоч втрачає ідеї комунізму, продовжує боротися за справедливий і оновлений світ. Ніжна, зворушлива любовна лінія Саші і Варі червоною ниткою проходить крізь весь роман і гасне лише у вирі Другої світової разом із головними героями.

“Діти Арбату” – це болісне полотно тогочасного життя. Але написане воно без надмірної сентиментальності, без надмірно жорстоких картин історії. Це правда життя. В чомусь навіть ностальгійна картина покоління, яке загинуло в окопах війни і у сірих тінях каземату, або розтануло серед Сибірських снігів. Анатолій Рибаков хотів увіковічнити своїх сучасників, дати їм змогу пожити хоча б на сторінках книг. І це, здається, йому вдалося.