Розмова з художницею Анастасією Гавриляк

Дещо із життя

Нехай ця історія розпочнеться з того, що Анастасія Гавриляк – художниця і графічна дизайнерка з Тернополя – кинула університет. Це, звісно, не заклик покидати свій університет і не «єдино-правильна формула» старту у мистецтво, але це був вибір самої мисткині. І, можливо, відчайдушне поривання до знань й натхнення у світі великому й незбагненному дали таки більше для молодої експериментаторки, аніж університетські стіни і не стіни філологічного факультету. Їй потрібно було більше простору і більше досвіду. Свого.

Одного чудового ранку я прийшла в університет (це був другий місяць магістратури) і зрозуміла, що ранок був зовсім не чудовий. Тоді якраз перша пара була методика вивчення української мови, де викладачка змушувала зазубрювати шкільну програму. Звісно це відбувалось всі 4 роки (зазубрювання з одних посилань у Ґулі, бо інколи лінь було книгу з бібліотеки взяти), проте того дня я побачила, що чорна куля, була насправді білою. Як не дивно, але майже ніхто в групі бути вчителями не збирався, і в мене виникло запитання: «Що всі тут роблять?». Інколи страшно буває в житті ставити такі запитання, але сама знаєш, що вже від нього не сховаєшся.

Анастасія переїжджає у Варшаву, влаштовується на роботу, де сортує журнали. А через два місця вона вже у Берліні.

Все ж Берлін – це місто вільного духу і.. Мистецтва. Пікассо, джаз, вічні графіті, Буковські і пиво. О так, тут я вільно творила, вільно мила вікна і вільно спілкувалась з неймовірними людьми. Весь мій світ, який був сформований до цього, змінив усі смисли. Знаєш, коли ти довго думала, що саме це правильно, а потім так починаєш сумніватись легенько, аж поки не розумієш, шо було зовсім все не так. Я нарешті почала розуміти свої бажання і думки, у мене з’явились нові ідеї і мрії. А шо найважливіше, я тепер ніколи не знаю, що станеться найближчим часом. Сумніви в усьому породжують впевненість. Саме це тебе робить по-справжньому вільною. Я відріклась від усіх очікувань, зайнялась медитацією, більше малюю і обожнюю проводити час наодинці. Як якось писав Сартр: «Якщо вам не зручно наодинці, значить, це погана компанія».

Анастасія Гавриляк на виставці у Берліні «Пабло Пікассо і Томас Шейбітц»

Дещо із розмови.

Опиши себе у мистецтві.

Мистецтво –  це як зовсім інший вимір. Треба вічність відкласти, щоб зрозуміти хоча б щось. І не факт, що коли зрозумієш, залишишся задоволеним. Насправді, звідтам важко вибратись, краще навіть не старатись. Тому тут я лише глядач і маленький шмат глини в його руках.

Щось змінилося у тебе чи у тобі, коли ти усвідомила, що мистецтво – це твій шлях?

Мені важко себе назвати мисткинею. Я не знаю, хто це такі. Проте, я знаю точно, що коли в тебе особлива чутливість і естетичне бачення, ти не зможеш відштовхнути від себе жагу до творчості. В тебе завжди буде непереборне бажання виразити почуття назовні. Кожен вибирає вже свій спосіб як саме це зробити.  Я не пам’ятаю, що змінилось конкретно. Але якщо бути відвертою, то воно мене відмежовує від реального світу. З цим дуже важко жити. Особливо, коли сьогодні вимагають від тебе кудись бігти, рвати, вигравати, а ти така «ой, вибачте, в мене там незакінчена картина». Дехто може поєднувати ці два світи, а для мене повністю зникає відчуття реального часу.

Без назви. Полотно, акрил. 60х40 см.

У тебе є страхи щодо мистецтва?

Їх є досить багато. Треба бути достатньо сміливим, щоб повністю віддатись течії мистецтва. Бо якщо ти в ній, ти жертвуєш всім з надією, що воно не зрадить. Я боюсь цієї жертовності, а поєднувати майже нереально. Боюсь в один момент зрозуміти, що було марно. Страшно, що не встигну (сама не знаю, що саме я маю встигнути, але завжди цього боюся).

У тебе є дві картини із назвою «Звук». У цій назві якась конкретна риторика чи посили?

Я тоді сиділа і змішувала фарби на галявині. Просто вони нагадую мені звуки вітру й природи. Вітер навіть допомагав роздувати фарбу.

Звук. Дерево, акрил. 60х40 см.

Є якійсь конкретні митці або картини, які мали й мають вплив на тебе?

Якщо брати до уваги таких митців як Пікассо чи Матісс, то вони вже давно повпливали і не перестають впливати.

Але якщо розглядати сучасне концептуальне мистецтво, то тут все складніше. Вулиці кишать сучасними галереями, де картини одна на одній. Я довго не могла прийняти таке мистецтво, адже митцем тут міг бути кожен. Хм, чому б і ні.. Всі навики, які ти роками плекаєш, сьогодні не важливі без маркетингу. Все ж таки, наш час вимагає такого сплеску, коли картина створюється 10 хвилин, а не 6 років, як це було з «Джакондою». Чи знецінюється воно, я все ж не вважаю так. Змінюється завдання і мета мистецтва, якщо і не сама назва цього дійства. Дратує лише те, що багато серед цієї аудиторії «псевдомитців». Можливо, вони думають, що роблять щось абсолютно нове, протистояння академізму, але і це вже існувало.

А щодо ще декількох улюблених митців, то не можу передати словами свою любов до експресіоністів (Франц Марк, Едвард Мунк), як художників так і письменників. Сюрреалізм – це те, куди можна занурюватись безкінечно. Один з улюблених – це польський сюрреаліст Здзіслав Бексінський.

Серед українських сучасних митців – це Золтан Ілку, Олекса Манн. Люблю роботи Сергія Васильківського, це так би мовити наш Клод Моне.

Щодо письменників, то мені близька життєва позиція Любка Дереша. Цікава творчість бітників, їхній спосіб мислення і бачення світу. Також вплинув екзистенціалізм Альбера Камю, «байдужість» Чарльза Буковські, ну і як без сарказму Курта Воннегута.

Про що ти любиш писати, і що пишеться тобі найчастіше?

Чомусь завжди все зводиться до людини. Силует, емоція, поза. Якщо на картині присутня хоча б якась частина тіла людини, картина може набути зовсім іншого сенсу, як без неї.

І останнє: чим для тебе є мистецтво?

Мистецтво це щось на подобі «вічно гратися в пісочниці», будучи навіть дорослим. Це не в значенні інфантильного заняття, а в чистому сприйнятті речей, як це було в дитинстві. Я люблю повторювати слова Ніцше: «Маємо мистецтво, щоб не вмерти від нудьги».

Підготувала Віра Карпінська