ARTarea – інтернет-журнал журналу «ARTarea»
Може здатись, що Середньовіччя – не найкращий час для жартів. У більшості з нас цей період історії людства аж ніяк не асоціюється з веселим карнавалом: постійні війни і смерть, антисанітарія і епідемії небезпечних хвороб, неосвіченість і застій у науці та техніці. А ще – особливий теологічний світогляд тодішньої людини, яка бачила життя як шлях випробувань та жертв. Звучить не дуже життєрадісно, де вже тут взятись жартам?
Ми ж часто забуваємо, що за всіма цими характерними для Середньовіччя явищами стоять звичайні люди. Вони народжувались, створювали родини, виховували дітей, працювали, молились і, звісно ж, стикались з усім вищеназваним жахами – когось спіткала смертельна хвороба, хтось пав на полі бою, хтось не міг нагодувати своїх дітей, а хтось – піддавався гонінням з боку тої ж церкви. Тому нічого дивного, що звичайним людям потрібно було відволікатись від побутових негараздів. Якщо смерть половини населення твого міста можна назвати негараздом, звісно. Надійним засобом «розрядити» цю середньовічну обстановку був гумор. Так і виникали найбільш відомі збірні образи таких трікстерів того часу як Лис Ренар та Тіль Уленшпігель.
Лис Ренар, який фігурує у збірці оповідань “Роман про Лиса Ренара”, – багатогранний персонаж, який здатен в одній історії банально вкрасти баранячу ніжку у Вовка, а у іншій – реалізовувати хитромудрий план, аби захопити владу. Його важко назвати цілком позитивним чи негативним персонажем. Мабуть, тому він і став народним улюбленцем: в ньому поєднується досконала хитрість, кмітливість, підлабузництво, мстивість, хвалькуватість, розум, незалежність і ще купа різних рис, які змінюються від епізоду до епізоду. Ренар живе у вигаданій державі, де інші жителі часто поділяються на хороших і поганих. Різні звірі уособлюють жадібність, дурість, релігійність, жадобу влади і т.д. В їх образах порівну людського і тваринного. Це й відображає людину: за маскою цивілізованості і високоморальності можуть ховатись тваринні бажання, жорстока і жадібну натуру.
“Роман про лиса Ренара” – це сатира на суспільство через антропологізовані образи тварин. На диво точна копія ієрархії тогочасного суспільства, зрозуміла для пересічної середньовічної людини. Тогочасний гумор не відрізнявся тонкими жартами: він був примітивним, грубим, непристойним. Слухачі ж слухачі в свою чергу – не були вибагливими. Вони впізнавали в оповідках про Ренара себе чи свого сусіда, сміялись над владою чи церквою, не боячись бути покараними за це. Вони перетворювали складну життєву ситуацію на вульгарний та грубий жарт. Проблему переосмислювали, переказували у різних інтерпретаціях десятки разів, додавали подробиці і, зрештою, вона вже здавалось не такою й великою проблемою. А чи потрібно було більше?
Якби у часи Середньовіччя існувало слово «пранкер», то саме Тіль Уленшпігель носив би це горде звання. Як і Лиса Ренара, Уленшпігель не був благородним лицарем, зразковим християнином чи навіть просто «хорошим». Цей мандрівний шахрай любив спостерігати за виявами людської наївності і дурості, обманювати і знущатись, в його вчинках не було й краплі співчуття до своїх жертв. Підсипати віслюку «під хвіст» перцю і з насолодою спостерігати, як нещасна тварина мчиться вулицею, тягнучи за собою своїх господарів, відра й полотна; прикинутись священиком, розбити мало не весь посуд на ярмарку, надурити своїми «фокусами» половину міста, а потім просто втікти, заливаючись сміхом від довірливості городян. Це все звучить несмішно і жорстоко. Мета такого «пранкера» (як, власне, і сьогодні) – збити з пантелику своїми вчинками, створити хаос та безпорядок і, зрештою, – перевернути усталену картину світу. Уленшпігель вривається в буденне розмірене життя, проноситься по ньому ураганом , шокує, зникає і змушує про себе говорити.
Чому ж Уленшпігель довгий час був одним з улюблених народних персонажів? Здається, хоча б тим, що він міг собі дозволити не жити по шаблону звичайної середньовічної людини. Це не лише образ «дурника», це ще й образ людини вільної, індивідуальності, якої не могло бути в Середньовіччі. Він жартує над тим, над чим не можна жартувати. В ньому відчувається презирство до попів, до представників влади, до багачів і до просто недалеких людей. Вільний і незалежний – він ніби підриває всі тогочасні принципи і ідеали. Такі вчинки несумісні з осілим життям благонадійного громадянина. Уленшпігель обурює і водночас змушує сміятись, а значить – забувати свої проблеми.
Ці грубі, жорстокі, знущальні жарти в історіях про тогочасних трікстерів насправді, є нічим іншим як захисною реакцію. Часто у складних життєвих ситуаціях гумор – єдине, що здатне змусити легше сприймати проблему. Це не означає, що середньовічна людина прагнула просто висміяти проблеми. Ні, такий спосіб перевертання проблеми з ніг на голову є лише способом…не зациклюватись на ній. Як і сьогодні, середньовічна людина, висміювала все, що стосувалось її самої і все, що її оточувало. Послухати кумедну розповідь про чергову крадіжку Лиса Ренара чи шахрайство Уленшпігеля було шляхом хоч на якусь мить утекти від гнітючої реальності у світ простого і зрозумілого гумору. В такому світі найгірші явища приймають форму смішних ситуацій та образів, найвпливовіші і непереможні мають свої слабкості, а простолюдин вільний від проблем і негаразд.
Підготувала Ірина Продан