«Голос трави»: українське поетичне кіно

За останній рік в Україні з’явився повноцінний масовий кінематограф, і чи не кожного місяця ми маємо можливість переглянути новий жанровий фільм, вихід якого стає не лише важливою подією для ЗМІ та суспільства, а й способом заробити для його творців. Втім, окрім наслідувачів Голлівуду, в нас існує ще й артхаус, чи то пак, «українське поетичне кіно», як його заведено називати. Для нього визначальними є наявність національного колориту та світосприйняття, звернення до фольклору та міфології, глибокий символізм і загальна поетична настроєність. Класикою такого кіно вважаються «Тіні забутих предків» Параджанова та «Білий птах з чорною ознакою» Іллєнка, втім, є і чимало забутих, а то й зовсім незнаних фільмів, до яких і належить «Голос трави» Наталії Мотузко 1992 року, знятий за мотивами однойменної новели Валерія Шевчука.

За сюжетом, до старої відьми Жабунихи (Раїса Недашківська) приходить молода дівчина (Ольга Сумська), яка просить ту передати їй володіння чарами, адже чаклунка покликала її уві сні. Стара розуміє, що прийшов її кінець, та вона не в силі зупинити магічний цикл, тому погоджується. Поступово втрачаючи можливість володіти руками та ногами, вона вчить свою наступницю бачити те, чого не можуть бачити звичайні люди – фантастичних істот та духів; показує, як діставати з неба зірку та за допомогою її отримувати гроші та, врешті-решт, вчить варити зело та розуміти мову трави, щоб вміти лікувати нею. Разом з тим, Жабуниха навчає дівчину чаклунської мудрості, настановляє її творити добро у світі, стерегтися зла, бути справедливою і змиритися зі свою приреченістю на нерозуміння людьми та самотність, щоб пізніше відійти, злившись з природою і з молодою відьмою воєдино.

Загалом, для “Голосу трави” характерна язичницько-пантеїстична філософія з її космогонією (зірки, які можна взяти в долоню), вітаїзмом, єдністю та циклічністю всього сущого, що особливо підкреслюється мальовничими картинами природи Полтавщини, де і знімався фільм. На її тлі, гармонійно існують фантастичні істоти, зокрема Домовик, чий образ взятий з іншої Шевчукової новели під назвою “Дорога”, проте у своїй іпостасі філософа, що прагне мандрів, він з’являється лише на початку, а далі виконує роль такого собі пасивного спостерігача, який не впливає на основні події, і лиш іноді зустрічається з жінками, зокрема з молодшою, яку він мало не закохано називає “лялею”. Присутні тут також персоніфіковані людські якості, які показані вельми колоритно – так, Радість – постає у вигляді веселого гарячого яблука, Сумнів – великої антропоморфної квітки, а Біда – сірого обдертого чоловіка, що плентається за возом. Усе перечислене, а також вдала акторська гра, хороші та змістовні, хоч і не позбавлені книжного пафосу діалоги, красиві декорації відьминої хати та дому-домовини, де знаходилися мерці, і атмосферна музика Володимира Губи, яка змінювалася від життєствердної симфоніки до моторошного ембієнту”, створюють враження, що події відбуваються в архаїчні язичницькі, а то й доязичницькі часи, коли все навколо вважалося одухотвореним і священним…руйнують цю ілюзію люди – селяни, які вважають чаклунок представницями нечистої сели, хоча й користуються їхніми послугами, що вказує на те, що події фільму відбуваються у християнську добу. Елементи християнського світогляду у фільму теж, хоч вони видаються доволі незвичними: так, Жабуниха протиставляє чарівниць “чортяці”, під чим вона має на увазі усі злі помисли та вчинки, що творять люди, та закликає свою ученицю з ними боротися. Чи не найвдаліший приклад українського релігійного синкретизму.

Звісна річ, такого письменника, як Валерій Шевчук передати екранізаціями до кінця неможливо – його густа, барвиста мова з оригінальними образами-символами залишиться неповторною, проте робота Наталії Мотузко є достойною спробою візуально передати художній світ Майстра психологічної та готичної прози. Вона дає відчути ту гармонію між природою та людиною, яку ми колись втратили, повернуться до коріння та збагнути ту мудрість, яку так і ніколи не розуміли.

Фото з Інтернету

Автор: Michael Sokulskiy