ARTarea – інтернет-журнал журналу «ARTarea»
Українська політична історія – наче історія хвороби пацієнта з діагнозом рак мозку. Щоб її зрозуміти, треба й самому приміряти цю роль. Отож, уявімо, що у Вас діагностовано рак. Нікому цього, направду, не бажаю, хай Вас, панове, Гоподь Бог береже від тої зарази, але тут для влучної паралелі доведеться побути смертельно хворим (вже даруйте). Так чи інакше, маєте рак.
Виплакавши всі сльози на українській землі і витративши всі гроші в українських (ка)лікарнях, що день – то сильніше відчуваєте хризантемовий запах близької кончини. Зрушень нема, а ракові клітини – квітнуть та множаться. І тоді, коли родичі й друзі, так звані «брати», вже тримають під подушкою договір про розподіл вашого спадку, коли вас рятувати вже, вибачайте, запізно, ви – ходячий мрець – наважуєтесь на останній бій. Не на смерть, а за життя.
Позичаєте гроші в сусіда, що – оце здивування – виявляється американцем. Направду, не маєте жодної гадки, як повернете борг. Та й байдуже: бо ж не на часі дбати про мирське. Якось потім віддасте, з Божою поміччю. Зібравши скромні манатки і мішок американських зелених, кидаєтесь від Швейцарії до Ізраїлю з простягнутою рукою, очима, повними сліз, та мозковою пухлиною набакир. Там бо краще знають, як лікувати наші національні хвороби.
до континенту з надією отримати священну інструкцію «Як будувати багату державу щасливих людей?». Українців охопила лихоманка: де ж те Ельдорадо, у якому зберігається золотий ключ до розгадки національних питань? Питаєте, де? Та ж кажу, під носом.
На тлі загального божевілля Степан Васильченко виступає ледь не єдиним голосом розуму. Трьома сторінками (трьома, розумієте?!), століття тому, він дав відповідь на найголовніше питання всіх українців, незалежно від віку, статі та віросповідання: у чому ж ховається причина всенаціонального нещастя?
Бажаєте осягнути цю таємницю? Пропонуємо разом розкрити її, аналізуючи думу-казку Степана Васильченка «Ось та Ась».
Ми мусимо лиш навчитися чути…
Певно, зрештою, час зупинити мисль, що по древу тече-розтікається, берегів своїх не знаючи, і пояснити, до чого ж я, власне, веду.
Зрощені на кількасотлітній традиції комплексу меншовартості, ми, українці, звикли вирішувати локальні проблеми з допомогою міжнародних, так би мовити, друзів. Що не біда – ми за кордон. За океан. За пів-Землі. Лишень би там нас хтось порятував.
Гей, українці, та ж майте ви, зрештою, гідність! Звісно, якщо питання стосується хвороби, то є сенс шукати рятівника по швейцаріях та ізраїлях, бо вітчизняна медицина… та що казати, самі розумієте. Але ж політика! Політика, де маємо стількох блискучих дослідників, фундаментальні праці світової ваги…Ну браття, нам має бути соромно за те, як безсовісно ми нехтуємо міццю національної думки.
Істина, панове співвітчизники, у нас під носом. У наших місцевих бібліотеках. На запилючених полицях. У непримітних тоненьких книжечках. Нам є кого слухати, ми мусимо лиш навчитися чути.
«У гості» – це швидше евфемістична версія…
Сюжет казки розпочинається зі знайомства з козаком на ймення Ось. Щирий, богобоязкий, наївний і відданий. Ну справжній козак, що казати. Жив у своїй хаті й горя не знав, поки одного разу до нього в гості – як грім серед ясного неба
(а це вони добре вміють) – не напрошується москаль Ась. «У гості» – це швидше евфемістична версія, бо ж насправді москаль планує оселитися (приблизно, якщо не бути дуже прискіпливими) … назавжди. Ні, ваші органи чуття вас не підвели, ви не помилились – дійсно, назавжди. Та ще й зробити з господи свого підданого. На питання, з якого це, раптом, дива, таке ясне сонечко, що впало на голову Осеві, має ним командувати, Ась відповідає просто: «потому что ты хохол». Блискуча аргументація. Браво! (тільки може досить вже на біс виходити з одним і тим же номером?)
Бо ж ми хохли. Ні бе, ні ме…
Зробимо тут першу зупинку на шляху до істини. Перший абзац – художнє втілення історичної правди. Москалі (ну ті, що «старші брати», великі миротворці і, чого правду ховати, майстерні вбивці) споконвіків вриваються до наших домівок, руйнують і царюють. Так, наче ціла нація – нація академіків та художників, нація з тисячолітньою історією державності – лишень пустка. Скотина, що тільки й здатна виконувати накази під загрозою побиття великодержавним прутом. А все чому? Бо ж ми хохли. Ні бе, ні ме, що з нас взяти? От і доводиться москалям-бідосям повсякчас повертати непутящих братів під своє могутнє імперське крило – а як інакше, інакше не виживемо…
Захцянки ненажерливого імперця
Заглянемо знову до хати Ося (чи то пак, уже Ася). Тут правовірний українець намовляв москаля скласти присягу підданства – «щоб ненароком слова не зламати». Він бо звиклий тримати обіцянки, призвичаєний бути чесним – як до себе, так і до людей. Отож, поклялись на святій іконі новоспечені брати, що житимуть без гніву й без кривди. Та й зрештою зажили відтоді українець з москалем під одним дахом – ні крику, ні сліз із їхньої хати не чути… Авжеж, якби ж то так. Асеві, ненажерливому імперцю, мало лишень хати. Мало жінки, мало Осевого підданства. Господаря треба назавжди позбутися – чого він дарма перед очами стовбичить, москальський рай українською пикою затуляє?! І вигадав Ась, як повноправним господою стати, як навіки-вічні брата-недоумка здихатись. Дав він Осеві завдання сто сім років світом блукати, до людей не розмовляти, голим-босим на морозі триматись. Необхідність цієї самопожертви Ась пояснив просто (складні категорії – не для москальського розуму): «у нас по-московски все делается быстро: раз-раз й вышел такой приказ! Хорош ли, дурен ли – опосля разберут, а ты хоть лопни – исполняй!». А що Ось, Ось підкорився та й пішов світом, «босий по дорозі, голий на морозі», бо ж на святій іконі присягався…
«Ковырялочка» під «гармошечку»
Гріх на нашу українську душу, якщо ми проігноруємо цей уривок казки. Надто вже точно змальовано сторінки вітчизняної історії. Яку кількість таких наказів ми на своїй долі бачили – питання для найкращих істориків. Усі москальські захцянки ми мусили підхоплювати, тільки-но ті дурниці злітали з пишних царських уст. Наче ті імперські блазні, прости Господи. Віримо, присягаємось, коримось – і від того самі страждаємо. Може, досі вже відплясувати «ковырялочку» та й під чужу «гармошечку»? Покажімо москалям велич бойового гопака!
Чи ж то так відчуває себе мрець?
Хоча…стривайте, про що це ми? Повертаємось до бідолахи Ося. Його, тим часом, добрі люди привели назад, додому. Чи варто й казати, що Асеві такий варіант не був до вподоби. Довго не мудрував (пам’ятаєте ж, у них, москалів, мислиннєвий процес завжди йде «опосле»): всадив Ося за стіл, почав братом називати, горілку підливати і на козака, здорового-живого, намовляти. Ридає-голосить (і чарку за чаркою подає): «Помрешь, родной! Помрешь, страдный! От тебя уж, братец сырой могилой пахнет!» То й не витримав Ось гучного застілля – заснув, що й чорт його добудитись не зміг би. Не добудилась його і смерть: прокинувся – а в руках уже свіча горить. Церкви за ним дзвонять, теслі йому домовину майструють – помер, мовляв, бідолаха, відлетіла до Бога душа козацька. Однак Ось усе ніяк не міг второпати: усе чує, усе бачить, а тіло своє от-от має землі віддати. Чи ж то так відчуває себе мрець? Засумнівався козак у власній смерті – аж тут Ась його нишком спитав, чи той пам’ятає присягу? Москаля велено слухатись. Каже, помер – отже, помер. І байдуже, що серце б’ється. То так, післясмертні конвульсії. То мине. Склав козак Ось руки на грудях, очі заплющив та й влігся – суда Божого чекати.
Мертва нація
Іронічно, але до болі правдиво. Скільки разів ми, українці, переживали всенародну клінічну смерть – навіть найвеличніші математики, певно, не здатні підрахувати. І на все це – воля москальська. Відберуть землю, захоплять владу, знищать культуру, заборонять мову – і все, нація мертва. Наче й ніколи не існувало. Розкидана по кладовищах, по тисячах братських могил. Безіменна і обезславлена.
Геть, москалю, з нашої хати!
Ося, на щастя, чекав щасливіший кінець, ніж той, що спіткав його братів-козаків. Поки Ась побивався горем (щоб по всіх усюдах його голосіння чули), до хати залетіла доля і стала слізьми обливатись: «та хіба ж для того я із-за моря до тебе, козаче, поспішала, щоб на лавці тебе заставала?» Не витримав Ось того спектаклю та й розкричався на долю свою зрадливу, що зовсім за нього забула, дозволила Асю над ним панувати та живим у землю класти. Підхопився мрець із лавки, почав москаля-зрадника клясти, на чому світ білий стоїть. А той ухиляється: він совість на Московщині забув – а як би взяв, то й жили б по-братськи. Не його це провина, мовляв, то все доля підступна так склалася. Ось не витримав більше тих побрехеньок, бо ж козаче серце правду любить, обступили його діти і разом погнали москаляку зі своєї хати.
Така ж бо наша «хохляцька» доля
І знов в одній сторінці тексту маємо кількасотлітню істину. Українці, хай би якими щирими, відданими, працелюбними не були, мають і негативні риси менталітету. Зокрема йдеться про вже згадану меншовартість і притаманну їй звичку перекладати відповідальність на інших. На старшого брата, чужого царя чи принаймні зрадливу долю. Адже не ми самі винні у своїх нещастях – то доля нас недогледіла. Доля буде – буде щастя, хліб і спокій. Як не буде – ну то нічого з тим не зробиш. Проти долі не підеш. Та коли ж ми нарешті подорослішаєм? Тисячу років тому заснували свою державність, а й досі гірші за дітей. Свою честь відстояти не здатні, москалів у хаті терпимо – така ж бо наша «хохляцька» доля. Доля менших братів і підданих. Принаймні нам так зручно думати. Справа звички. Чи не час її, зрештою, позбутись?
Підсумовуючи аналіз думи-казки Степана Васильченка, лишається великими літерами написати «БРАВО». За актуальність, повсякчасність, лаконічність. За іронію. І за правду. Гірку, але надзвичайно корисну.
Автор: Карина Сайфудінова
Фото з Інтернету