Важливе
Дарія Альошкіна: «Намагаюся щодня робити щось творче»

Дарія Альошкіна: «Намагаюся щодня робити щось творче»

Їй підкорюються лід і камінь, світло і тінь, фарби і папір. Ця вродлива жінка – режисер новаторського українського театру «ДИВ», щорічний учасник конкурсу льодових скульптур у Львові, а крім того мама трьох дітей. Майстриня із Поділля Дарія Альошкіна розкриває грані своєї мистецької діяльності й містичної творчості та ділиться секретами, як усе встигати.

У Вас стільки захоплень: і театр, і скульптура, і витинанки… Але з чогось усе починалося. Що було найпершим?

Якось так вийшло, що ці три види мистецтва були поруч зі мною ще змалечку. Коли я народилася, тато заснував театр тіней. Він уже маленькою брав мене до театру і я уже десь там повзала. Оскільки мама й тато скульптори, то й скульптурою займалася. І витинанка була з народження, тому що Поділля – такий осередок, де вона найбільше досягла розквіту. Там активно розвивають це мистецтво. Мої батьки перебрали досвід у стареньких бабусь, а потім вже вчили нас.

Витинанка має досить довгу історію. Чи популярна вона зараз?

Хотілося б кращого розвитку для витинанки. Та зараз головне не втратити цю майстерність, яку ми зараз маємо, щоб підтримувати рівень. До витинанок не надто добре ставляться, не так, як, наприклад, до живопису. Живопис вважають крутим, а папір – ні… Легковажать: сніжинки та й сніжинки. Чогось мистецького в тому не бачать. А зараз за кордоном ця сфера набуває потужного розвитку: роблять просторові картини, сукні з витинанок. Їх можна у різних видах мистецтва застосувати. Я от використовую власні витинанки у постановках театру тіней. Є дуже багато застосувань: як відеоарт, як матеріал для анімаційних фільмів. Треба сприяти тому, щоб це ставало модним.

Ваші роботи дуже загадкові. Звідки черпаєте образи для них?

Перед створенням нікуди не заглядаю, нічого не копіюю, щоб витвір був «моїм». Маю гарну фантазію і багаж знань. Просто беру папір і починаю малювати. Уявляю, що хочу зробити, і поступово щось виходить.

Розкажіть про найбільш пам’ятні для Вас витинанки.

 

Приблизно рік тому я зробила серію із трьох витинанок, присвячену подіям Революції Гідності. Тоді кожне місто висловлювало свою позицію і виходило на майдани. Кожен з нас це, звісно, дуже переживав. І мені схотілось вилити це на папір. Я назвала ту роботу «Медитація». Там зображені назви міст, які повинні пам’ятати ті події і своїх героїв. Одну витинанку, до речі, я повезла за кордон на благодійний аукціон, де збирали гроші на АТО.

FD3pKDl2eUo

Ваші витвори мають якесь містичне, магічне значення?

Витинанка з давніх-давен клеїлася на вікна, щоб зло не заходило до хати. Тобто, людина йшла, дивиться у вікно, інформація просвічувалась через те вікно. Зло залишалося надворі, а добро проникало всередину. В Коломиї я також зробила скульптуру «Кура-чубактура»: курка з вапняку сидить на яйцях, а на лобі у неї гребінець-писанка. І я придумала таку легенду, що хто буде терти ту писаночку, той завагітніє, якщо хоче. І вийшло так, що коли я це робила і відповідно це все терла, то через півроку завагітніла, хоча не планувала цього. А потім мені журналісти писали, що двоє чи троє жінок там теж завагітніли.

З витинанкою зрозуміло, це така ніжна, тонка робота. А скульптура? Вона не асоціюється з жінкою. Що Вас привабило в цьому виді мистецтва?

В мене мама працювала над скульптурами, тому в мене не було думки, що це може бути не жіночою справою. Якщо мама працює, то чому я не можу? Це, звісно, важко, треба не боятися підняти важке, взяти велику болгарку й попиляти, маленькою попиляти, дрилем…Але я сама цього захотіла і обрала таку професію. В студентські роки нам з хлопців ніхто не допомагав, ми все робили самі. Хочеш вчитися і довбати камінь –  уперед.

А з яким матеріалом найбільше подобається працювати?

Напевно, що з каменем. Я виросла серед каменю, тому з ним мені якось найприємніше працювати. Звісно, дуже цікаві матеріали лід, сніг і пісок, але вони швидкоплинні: тануть або розвалюються – і все. А камінь манить до себе, приваблює думкою, що це залишиться на сімсот років. І ти знаєш, що це хтось колись побачить і знайде стовідсотково.

А де можна побачити Ваші скульптури?

Скульптури вже є в багатьох містах України: Києві, Коломиї, Калуші, Жовкві, Львові, Іллічівську, на Вінниччині. У Львові, на станції «Підзамче», є моя бронзова робота – дошка пам’яті про переселенців зі Сходу, яких там розстрілювали під час Голодомору.

Як у Вашому житті після паперу, ножиць, каменю з’явився театр тіней?

Це продовження батьківського дару. Я зібрала гурт зацікавлених митців, які хотіли цим займатися. Наш театр можна більше назвати перфоменсом, перфомативним мистецтвом, тому що до класичного театру ми не належимо. У нас свої  підходи, свої унікальні спецефекти. Ми створюємо це за власним сценарієм, за власним баченням, експериментуємо з етнічною основою та музичним супроводом. Популярні нині театри тіней – це американська калька. Актори своїми фігурами створюють фігури. Це придумали американці у 1965 році, а зараз це активно розповсюдилося на Росію, Україну, Польщу… Нам теж пропонували таку співпрацю, переконували, щоб ми теж складались у фігурки, але ми відмовились. Вирішили пропагувати те, що  придумали самі. Можливо, ми не так багато заробляємо, але маємо свій стиль і хочемо це продовжувати.

wbq2FE-XhTE

Чому обрали саме таку назву – «Див»?

Це більше від слова «диво», тобто багато див. Також ми провели аналогію, що є такий старослов’янський бог, який є богом темноти, а театр тіней твориться у темноті за допомогою світла.

Ваше життя досить насичене творчо, але крім того, ви з чоловіком – учасником гурту «Йорий Клоц» – виховуєте троє дітей. Як вдається поєднати роль митця з ролями дружини і матері?

Я вважаю, що важливо стати мамою, і бажано не один раз. Я так собі складаю графік, щоб усе встигнути: зараз, наприклад, роблю щось одне, потім – інше, а ще потім щось виріжу. Усе це вкладаю в один день, тому що мені важко, якщо не вдається щось створити. Намагаюся щодня робити щось творче. Чоловік мене підтримує, розуміє, що мені треба творчо реалізовуватися. Тому ми розподіляємо обов’язки: якщо у нього зйомки, то я з дітьми, якщо у мене – ми міняємося. Свекруха також допомагає і доглядає малечу.

Для кожної жінки важливо мати час для себе. Як Ви розслабляєтесь?

Мені пасує більше активний відпочинок. Цієї зими ми їздили в Буковель, робили там скульптури зі снігу. Там я відпочила від приготування їжі, від побутових проблем. Також влітку матимемо деякі поїздки, де, я сподіваюся, ми добре відпочинемо.

Дякую Вам за розмову. Бажаю Вам усе встигати і мати більше можливостей для творчості і для відпочинку.

Розмовляла Ніна Сукач

Фото: надані автором