Вертаймося до хуторів!

 

Міста «нарощують м’язи», розростаються й асимілюються, безболісно відмовляючись від минулого. На фоні глобалізації села й хутори залишаються своєрідними острівцями самобутності, «рятувальними жилетами» для тих, які втомилися від гамору мегаполісів і прагнуть душевного спокою. В архаїки своя поезія – прадавня, мудра, цілюща. Вона не тільки загоює рани, але й вчить мислити. Хочете відпочити з користю? Пропонуємо Вам «екскурсію» найцікавішими осередками автентичної культури.    

Кажуть, колись на Полтавщині жив козак Решетила, який облаштував на своєму хуторі пасіку. Тепер на цьому місці – велике селище, назване на честь бджоляра. У ХІХ ст. Решетилівка перетворилася на епіцентр вишивки, ткацтва, килимарства і кушнірства. Вироби, виготовлені місцевими майстрами, експонуються на міжнародних виставках, а гобелен мисткині Надії Бабенко навіть прикрашає Блакитну залу ООН!

 

Решетилівці вигадали особливо складну техніку вишивки – білим по білому. Органічно співіснують геометричний та рослинний орнаменти. Сорочки виготовляють лише з якісної тканини – лляної чи бавовняної. А решетилівські килими заслужено називають полтавським дивом…

Селище Опішня на Полтавщині відоме як Афіни української кераміки, більше того – вважається єдиним осередком традиційного гончарства. Тутешні майстри ліплять без ескізів! Кераміку виготовляють із місцевого виду глини, на яку багаті береги р. Ворскли, і розписують рослинним орнаментом. У селищі діють два унікальні заклади – Національний музей-заповідник українського гончарства і державна спеціалізована школа-інтернат «Колегіум мистецтв у Опішні». Найвідоміші майстри: Михайло Китриш, Василь Омеляненко, Олександра Селюченко та родина Пошивайлів.

Любиш борщ? Із салом та часником, солодким перцем і зеленню чи екзотичний – із вишнями? М-м-м…Ці страви завжди можна скуштувати у Борщеві – маленькому місті Полтавської області на лівому березі р. Нічлави. Приїжджай сюди у вересні, на свято «У Борщівському краї цвітуть вишиванки», та оціни смачні варіації українського борщу, поглинаючи півлітрові порції. Хіба його буває забагато? Якщо хочеш повернутися додому з унікальною вишиванкою, яку в мегаполісах удень із вогнем не знайдеш, значить, тобі сюди!  Для борщівських сорочок характерний чорний колір, що є символом шани землі. Темний фон оздоблюють квітковим орнаментом або геометричним візерунком, у якому трапляються графічні елементи трипільської культури. Кажуть, що у цих сорочках зашифрований генетичний код роду: недарма молоді дівчата так пишаються вишиванками, які носили ще їхні прабабусі. 

Хутір Надія, Державний музей-заповідник Івана Карпенка-Карого (Тобілевича), називають «оазисом у степу». Понад сто років тому біля с. Миколаївка на Кіровоградщині не було ні садиби, ні фруктового саду, ні ставка – тільки поле. Хутір постав, завдяки відомому драматургові І. Тобілевичу, і названий на честь його дружини. Саме тут один із корифеїв українського театру написав свої найвідоміші п’єси. Сьогодні у заповіднику зберігаються понад 2 тис. експонатів – особисті речі й антикварні меблі сім’ї Тобілевичів-Тарковських. Відкриті театрально-літературна і меморіальна експозиції.

У села Суботів (Черкащина) велике козацьке минуле. Назва, за однією з версій, походить від слова «суводь» − місце, куди стікаються води (в конкретному випадку – річки Суба й Тясмин). Вперше згадується у ХVIIст. як родовий хутір Михайла Хмеля. У часи Національно-визвольної війни Суботів був резиденцією та родинним гніздом Богдана Хмельницького. До сьогодні збереглися палац гетьмана, Іллінська та Михайлівська церкви. Понад 60 років тому в селі було знайдене городище – однин із бронзоливарних центрів доскіфського періоду в лісостеповому Правобережжі. Цікава архітектурна пам’ятка – Три криниці, біля яких у ХVІІ ст. розташовувався козацький шпиталь. Суботів входить до Національного історико-культурного заповідника «Чигирин». Він є незамінною частиною  ретроспективи славної козацької епохи.

Насамкінець, варто згадати про Соколиний хутір, що розташований за 7 км від центру Ічні (Чернігівщина). Микола Череп створив його 12 років тому, і тепер живе тут із сім’єю, як справжній козак. Гості можуть зупинитися у 9-тьох будиночках, обладнаних у стилі ХІХ – поч. ХХ ст., проте з усіма необхідними зручностями. Двом етнографічним садибам вже понад 150 років. Для дітей на хуторі є міні-зоопарк, а для дорослих – майданчик із волейбольною площадкою та козацьким тиром. Лазня, шинок, акваторія, кузня, навіть етнографічний музей – на Соколиному хуторі є на що подивитися.

Цивілізація, кажуть, веде чоловіка до всякого щастя…А якщо ні?..Що тоді, панове? Де тоді візьмете людей, свіжих душею і міцних здоров’ям, щоб у інший спосіб зіпсоване по всій землі життя виправити?..

− доречно запитує Пантелеймон Куліш у своїх «Листах із хутора». Справді, навіщо прирікати культурні анклави на тривіальну архаїчність? Інтегруємо їх у сучасний контекст, актуалізуємо традиційне у модерному. Хай у нас будуть автентичні хутори…з високошвидкісним Інтернетом!

Історична довідка:

Хутір – землеробське поселення за селом з одного чи кількох дворів; господарство (подвір’я) з належною до нього землею.  У Європі, в епоху Раннього Середньовіччя, − функціональний елемент організації земельної власності. Хутори виникали під час інтенсивного розвитку рільництва, а також у процесі освоєння нових земель. У часи козацтва на запорозьких землях, а згодом на Чорноморщині й Донщині, будували хутори-зимівники. У 1959 р. В Україні налічувалося понад 7 тис. хуторів. До початку другого тисячоліття їхня кількість суттєво зменшилася: радянська влада ліквідовувала «неперспективні села», що гальмували процес укрупнення поселень. 

Автор: Тетяна Мацкевіч

Фото: з Інтернету