ARTarea – інтернет-журнал журналу «ARTarea»
Сьогодні на жаль жанри-динозаври, тобто фейлетони, нариси, пасквілі відходять у небуття. Пропонуємо до вашої уваги фейлетон про наше повсякдення очима іноземця
Приїхав собі Жан Марі до України – на свою історичну Батьківщину. Жан Марі, любить Україну, все українське, але вдома все-таки більше їсть круасани, а не вареники. Отож, вийшов Жан Марі з літака, витяг на перевірку свою візу, квитки, паспорт закордонний. Коли бачить черга не рухаєься.
– У чому справа? Чому така черга? – запитує.
– Маладой человек, без очереди не пропускаєм. Хотітє без очереді, платітє 5 євро.
Француз здивувався, але що робити? Заплатив. Тягне свої валізи. Дивиться – автобус. Сів Жан Марі до автобуса, але через кілька зупинок відчув, що їде не у комфортабельному французькому автобусі политому парфумами, а у консервній бляшанці. У бідолашного почала крутитися голова і перед очима попливли сонячні зайчики, коли якийсь чоловік його добряче штовхнув ліктем, бо виходити хотів. Жану Марі, коли він вивалився з бляшанки на потрібній зупинці здалося, ніби він побував у пеклі, і зарікнувся, що більше їздити громадським транспортом не буде.
Друзі з України і машина-динозавр
На зупинці Жана Марі вже чекали друзі з України. Він приїздить до Полтави кожні 10 років і ці друзі люб’язно надають йому своє житло і гостинність. Друзів є троє:художник Сашко Назаренко, його дружина Ольга та їхня донька Ніна. Жан Марі пам’ятає Ніну ще відколи їй було шість рочків. Колись вони разом гуляли в парку, Жан Марі заблукав і не міг вийти з цього «лісу». Ніна мужньо вивела його з тих « хащ». Відтоді вони й товаришують. Жан Марі вперто називає дівчину чудернацьким прізвиськом «цупік» (батьки ще в дитинстві прозвали її цюпа-тобто мале курча).
Жан Марі був дуже радий побачити своїх друзів. Але його радість зменшилась, коли він зрозумів, що знайомі досі не купили собі нову машину. Вони і досі їздять на старій білій таратайці з гордовитою назвою «Таврія». Колись вона була нова, але тепер на цьому доісторичному кориті можна хіба-що плавати в морі. Звичайно, Жан Марі розумів, що буває прив»язаність до машини, але ж не до такого ступеню. З хвилюванням він заліз до машини і сів на заднє сидіння. Зрозуміло, що ніяких пасків безпеки не передбачено. У машині несло насиченим запахом бензину. Після 5 джиркань, гордовита «Таврія» нарешті завелась. Але це було ще не все. Влітку машина часто перегрівалась і час від часу доводилося зупинять її посеред дороги, щоб трохи «остудити». Звичайно, що Жан Марі з відважністю переносив всі незручності, аж поки на них ледь не наїхала якась іномарка.
– ААа! – скрикнув вразливий француз.
Родина поблажливо посміхнулась. Звичайно, такий ось екшн для них не вперше.
Нарешті добрались до 9-поверхівки. За останні десять років вона ще більше обтріпалася. Колись це бетонне чудовисько було пофарбоване у ніжно-зелені кольори з вкрапленнями рожевого. Тепер схильні до естетики жителі наймають верхолазів, які оформлюють стіни коло вікон на їхній смак. Таким чином на тьмяному тлі облізлої фарби виділяються чепурні рожеві, зелені, пастельні квадратики. Всередині будинку, тобто у під’їзді було як у льосі. Так само темно, страшно, сіро. Жан Марі весь час побоювався, що зараз звідкись вибіжить пацюк. Цього не сталося. Вони благополучно сіли до ліфта, який з гучним гурчанням піднімався на 9 поверх, де і жили друзі. В облізлому, брудному, незатишному ліфті майоріла реклама. Маркером підлітки домальовували непристойності напіводягненим панянкам на постерах .
Нарешті 9 поверх. Колись на сходовій клітці молодь 90-тих влаштовувала собі дискотеку. Там розвішували кульки, приносили магнітофон, а головне – розмалювали стіни у пурпурові тони з чорними цяточками, тож стіни досі схожі на леопарда з температурою.
Морозиво з сиропом чи без?
І ось! Заскрипів дверний замок. Квартиан Марі відразу відчув запах божественних сирників, які готує Ольга Назаренко. Ці сирники були його маренням ще з літака. Смакота поливалася малиновим, полуничним, або абрикосовим варенням. Уммм… У Франції жінки не готують варення, джем купується у магазині. І всі ті джеми схожі один на інший за смаком, лиш етикетками відрізняються.
– Ну як ваші справи?
– Та нормально. Я ось новий килим тчу, картини малюю. Оля працює в галереї. А Ніночка буде здавати ЗНО у цьому році – ну це такі іспити до університету.
– Університет – це так. Це добре!
Посидівши трохи вдома, провівши екскурсію дорогому гостю по оновлених кімнатах (ремонту не було, просто переставили меблі) друзі запропонували відвезти Жана Марі на дачу.
– Так, добре, але спершу морозиво! – вигукнув француз.
Вся родина і Жан Марі помандрували до центрального кафе Полтави під заманливою назвою «Берізка».
Було майже літо і знайшли затишний столик на вулиці. Щоправда на офіціантку довелося чекати довго – хвилин 20. Нарешті офіціантка, схожа на мару з минулого (тобто на браву буфетницю у їдальні з таким самим чепчиком і фартухом обв2язаним довкола монументальної талії) прийшла. Вона окинула всіх своїм яскраво розмальованим і недоброзичливим оком.
– Ну?
– Е.. Зараз хвилинку, ми порадимось.
Розгубившись від недоброзичливості обслуговуючого персоналу Жан Марі щось затуркотів на французькій, але опам»ятався і сказав українською
– Мені одну кульку білого морозива. Без сиропу.
– У нас всьо с сиропом.
– Але будь ласка зробіть без сиропу.
– Нельзя
– Тоді я обійдусь без вашого морозива!
– Разгаваривайте на нормальном языке! – гаркнула офіціантка, а потому розвернулася і пішла геть.
Отож поїсти не вдалося і засмучені друзі покинули «Берізку». Коли їхали на дачу, машина кілька разів спинялася. Бензонасос «барахлив» і також треба було доливати машинне масло, аби мотор не перегрівся і не вибухнув. Але загалом добралися благополучно.
Прекрасна полтавська природа, спів пташок, бігання курей за забором навели на Жана Марі меланхолійний настрій. Він сів собі на лавку, яка трохи хилиталася і задрімав. Прокинувся Жан Марі під шурхіт сторінок.
Ніна готувалася до ЗНО з історії. Взагалі вона хотіла стати лікарем, але задачі з фізики вміла рахувати лише на калькуляторі, тож з мріями довелося попрощатися. Але історію Ніна також любила, тож прихопила товстезну книгу-посібник навіть на дачу.
– Скільки тобі розділів треба вивчити, цупік?
Ніна лише сумно посміхнулася і сказала:
– Всю книгу.
Очі Жана Марі збільшились від подиву. Як? Все-таки дивні люди оці українці – живуть у дев’ятиповерхових халупах, як пташки, ризикують своїм життям і здоров’ям в автобусах, на доісторичних машинах, обслуговуючий персонал має нахабство їх обзивати, але вчать свою історію книжками! Ні, він ніколи не зрозуміє цей народ. Краще їсти круасани, а не вареники. Це принаймні аристократично.