Революція, весна і чесність

Весна завжди приходить непомітно. Рідко коли людина відчуває її наближення відразу. Адже весна – це пора року делікатна і ненав”язлива. Але іноді стається так, що потужний весняний струмінь вирує у душі ще взимку. Людина вже вільна від холодного і непривітного Вчора, вона вже оновилася, вже стала частинкою  теплого і привітного ЗАВТРА.

Весна душі

Революція – це не просто політична подія, це не просто кров, смерть, біль. Це, насамперед, духовне оновлення, це зміна епохи, це розвиток і оте особливе почуття, яке називають революційне натхнення. Революція  – це весна душі.

Ще зовсім недавно могло здатися, що український народ так і буде скніти у безгрошів”ї,  у відчаї, у розрізненості. Ще вчора ми сиділи за своїми комп”ютерами і думали не про державу, а про свої особисті проблеми, про якісь незначні дрібниці, які, по суті, і формують життя. Сьогодні ми одне цілісне громадянське суспільство, для якого і справді Україна – понад усе. Нехай багато-хто з нас не в Києві, а на місцях, але і тут відбувається революція. Вона охоплює все навколо своїм світлом змін.

Ленін, що зачаївся

Зараз «Леніни» падають по всій Україні. І це справді викликає непідробний захват.  Більшу частину свого життя я провела у Полтаві, і там вчора також упав Ленін. Оцей вождь, божок, який вже давно не мав ніякого впливу на суспільство чи на життя міста. Але він стояв, нагадував про себе. Там, біля нього, призначали побачення, ділові зустрічі, прогулювалися з малечею. Ленін стояв на найцентральнішому місці Полтави, і кожного дня люди перед роботою і після неї проїздили мимо цього кам”яного аттавізму. У травні комуністи приходили до постаменту вождя пролетаріату і проводили там свої мітинги. Це нагадувало тьмяну літографію, де зображені події минулого століття. Комунізм – віджив себе і ніколи не повернеться. Та попри це я ніколи не могла уявити собі, що Леніна у Полтаві коли-небудь знесуть і що зроблять це із непідробним натхненням, із щастям в очах. Видно, дійсно наше суспільство вже дозріло, воно справді стало ГРОМАДЯНСЬКИМ, а не пострадянським, воно сформувалося, породило нових людей із власною позицією.

Цікаво, що би зараз на це сказав Василь Симоненко, який, до речі, народився на Полтавщині. Думаю, що в нього зараз стояли би сльози в очах.

Задивляюсь у твої зіниці
Голубі й тривожні, ніби рань.
Крешуть з них червоні блискавиці
Революцій, бунтів і повстань.

„Шістдесятники” як фундамент Революції

Тепер шістдесятники отримали нарешті жадану перемогу. Їхні наступники, покоління, які виростали на віршах Стуса, Симоненка, Костенко тепер здійснили одну велику мрію – перебороли радянські пережитки у своїй свідмості. Чесне, палке слово проросло у їхніх душах і дало свої плоди. Смерті Стуса і Симоненка були недаремними, вони стали певними рушіями нації. І нехай Ліна Костенко ще вчора була неймовірно розчарована навколишньою дійсністю, напевно тепер вона також прилив життєвих сил. 

Ще кілька місяців тому ми жили у світі брехні. І часто брехали самі собі. Нібито були незалежними, але не до кінця. Адже День Незалежності не був чимось особливим для нас, а просто собі святом, в переддень якого можна напитися і подивитися на салют. Нібито і були свідомими українцями, але не цілком, бо за найменшої ж нагоди емігрували закордон. Нібито були демократами, але спокійно дивилися на пам”ятник Леніну кожного дня.

Разом із цими Ленінами, які валяться як гнилі груші з дерева, очищується наша свідомість, оновлюється система влади і світосприйняття.

Борці за свободу

Революція стала страшною сторінкою сучасної української історії. Загинула сотня людей і ця сотня ніколи не забудеться. Вони пожертвували життям не за краще економічне становище, не за те, щоб скинути Януковича. Ці герої віддали свої життя аби дати Україні ще один шанс. Шанс на те, щоб Україна була і завтра, щоб нарешті стала гідною державою, а не жалюгідною пародією. Загиблі Євромайданівці поклали своє життя за Батьківщину.

Крихкий лід перемоги

Сьогодні ми ще не знаємо, що очікує завтра. Мир ще дуже крихкий, як лід навесні. І не всі бажання здійснилися, і попереду ще дуже багато роботи. А перемоги Революції далися надто великою ціною. Загиблі могли ще народити дітей, насолоджуватися життям і споглядати на плоди своєї нелегкої революційної праці. Але цього їм не судилося. Тепер живі українці просто не мають права знехтувати цими жертвами і опустити руки. Революція вже сталася в наших головах і ми повинні, зобов”язані не допустити повторення 2004 року. Натхнення не повинне нас покидати, і нехай зневіра не сміє закрадатися у наші душі.

Автор: Оксана Бабенко