ARTarea – інтернет-журнал журналу «ARTarea»
Анна Ахматова – цинічна поетеса?
Я ніколи не захоплювалася творчістю Анни Ахматової надто. Не могла та й не хотіла зрозуміти її поезії, яка власне і чужа українському вуху. Хто така Ахматова? Видатна російська поетеса так званого „срібного віку” . То чому я повинна марити її віршами, коли в цей час і українські поети не вельми відставали, адже „розстріляне відродження” лише входило тоді в свої права і знаходилося у періоді весняного розквіту. Та раптом сталося неочікуване. На одному з літ. вечорів, які відвідую, почула про поетесу жахаючі речі. Мовляв, Анна Ахматова була бісексуалкою, та й взагалі не вміла кохати в платонічному сенсі цього слова. Завжди послуговувалася своїми чоловіками (яких до речі було немало) як такими собі сходинками до успіху та благополуччя. Що написала свій „Реквієм” на хвилі тріумфуючого цинізму…
Анна Горенко, в майбутньому Ахматова. Народилася 23 червня 1889 року в Одесі. У 11 років опублікувала перший вірш. 1910 вийшла заміж за поета Миколу Гумільова. 1912 народила сина Лева. 1962 була номінована на Нобелівську премію з літератури. 1966 року -померла. Сухий набір дат, які по суті нічого не кажуть. Подібна вервечка цифр намотана на палець долі є у кожного. Та за цими сухими датами схована історія одного життя. Життя, де було місце: щастю, коханню, таланту, натхненню, забуттю, голоду, тісності, самотності, ненависті, покинутості, відчаю, сльозам і знову щастю. Щастю від того, що вища сила забрала. З виру цього прекрасного у своєму жасі земного існування. Та ця тендітна чорнява жінка зуміла вистояти проти незгод і буремних років, що випадають не кожному. Вона не просто вистояла, а зберегла свою гідність та елегантність істинної аристократки духу.
„Я одену узкую юбку, чтоб казаться еще стройней” – у цих простих словах захований гранульований екстракт жіночності, який вилити на папері здатна лише вельми обдарована поетка. А вона й була обдарованою і знала про це. А що може бути гірше для геніальної людини, коли вона точно знає про те, що геніальна? Та нічого. Адже це знання накладає масу обов”язків і така людина несе цю відповідальність до скону. Але що може бути страшніше нереалізованої геніальності? Та лише чорна темінь небуття.
Заплутана історія неоднозначних почуттів
Що ж спробуємо трохи попорпатися у закапелках особистого життя поетеси. Є версія, що Гумільов пропонував Ахматовій вийти за нього 4 рази. І лише в 4 вона погодилась. А потім сказала: „Я вас не люблю, але ви непересічна людина”. І він, егоїстичний юнацько-піднесений поет, прийняв це. Хоч і з прихованою надією на те, що коли-небудь Аннушка покохає. Зараз всі дівчата які це читають трішки розчуляться. Бо кожна потай собі мріє про юнака із чітко вираженими джентельменськими нахилами і трішки мазохіста. Щоб кохав не вимагаючи нічого взамін, стиха співав серинади під вікном і обожнював. Та непотрібно забувати, що обоє були людьми мистецтва. І… так. У них вийшов справді „поетичний” шлюб. Що це означає? Та нічого особливого. Лише те, що двом талановитим людям тісно у клітці благопристойності і іноді їхній норов проривається назовні. Так сталося із ними. Спершу, Анна, яка зустріла у Парижі, куди вони з чоловіком поїхали, художника Амадео Модільяні.
Друзі називали його Моді. Вічно п”яний, іноді навіть під „кафом” з розстріпаними непокірними кучерями. Він уміло танцював з пляшкою у руці. А ще малював. Малював до забуття, до тремтіння рук, до марев. У Модільяні було жорстоке роздвоєння особистості і страшна депресія через невизнаність. Бо він був геніальним художником. І таким самим геніальним невдахою. Але в кожного своя чаша. І певно в людей мистецтва, що претендують на вічність – чаша та далеко не солодка. Але, повернемося до Ахматової. 1911 рік. Париж. Її тонка аристократична рука із дуже тонким трішки синюватим зап”ястям у його смаглявій з довгими дуже музичними пальцями, руці. Вони гуляють по Монматру і ті прогулянки незабутні. Анна ніколи б не пізнала Париж настільки, як умів його показати Моді. То був Париж не глянцевих вилизаних вулиць, а місто часто бруде, іноді туманне, дуже творче і дуже алкогольне. Вона не забуде ті прогулянки ніколи. І його не забуде. Навіть тоді, коли його тіло тлітиме на всесвітньо відомому цвинтарі. Модільяні рано помре… від сухот. Але також від тягот земного існування, що стали занадто жорстокими. Він лежатиме під однією плитою зі своєю коханою – Жанною Ебютерн, що кинеться з вікна, аби бути поруч, нехай і у потойбіччі. Але це вже інша історія. Певно, Ахматова ще не раз буде заздрити Амадео, доля якого обірвалася милосердно швидко.
Так, Гумільов ревнував. Було боляче пожмакане його самолюбство. І певно уже цих перших походеньок чоловік не пробачить. Але скоро відплатить тією самою монетою.
– Миколо, ти куди?
– До жінки.
– Надовго?
– Певно зранку повернусь.
– Добре, ключі тільки не забудь.
Так і жили. А потім розвелись. Гумільов вдруге одружиться. Така собі Анічка Енгельгард. Миле таке створіння з ніжним, немов трояндовим личком і таким самим характером. Подібні жінки приречені все життя присвятити коханому чоловіку, не отримавши нічого взамін. Так і сталось. Анічка переважно перебувала у Царському селі, ну а Микола Степанович в цей час викладав поетичну майстерність у Петербурзькому університеті „Живе слово”. Він рідко викликає дружину до себе, хоч вона і чекає цього, як собачка. Але Анічка не пасувала Гумільову . Занадто поверхова, занадто тепла. А чоловіки люблять холодний морок стервозної пристрасті. Не хочу нічого стверджувати, але коли діти від Анічки занадто галасували у кімнатчині, де тулився Гумільов, то Микола Степанович не довго думаючи перепаравив їх до інтернату. Жіночка, що там працювала обурювалась:
– Миколо Степановичу! Тут же живуть діти повій і алкоголіків. Куди ви своїх тулите?
– Тим, що вже тут, їм добре?
– Добре, але..
– І моїм буде так само добре.
Ні, Гумільов не був дияволом. Микола Степанович чудово викладав поетичну майстерність, володів почуттям гумору, був дуже освіченою передовою людиною. Просто і він не ідеал, як і кожна людина зрештою.
Скафандр революції для творчого серця
Жовтнева революція була для Анни Ахматової, як космічний скафандр для метелика. Він не давав дихати, стримував, висмоктував кисень. Вона хотіла вирватися, але не могла. Метелик без скафандра у космічному середовищі – загнине. Йому не буде повітря, не буде сонця, не буде трави. Без Росії Анна не житиме. Без Гумільова ще якось протягне, а ось без Росії – ні. Бо то її земля, її енергія і її поезія. Без Росії Анна – ніщо, а в Росії – вона поетеса. Ось і все.
Зрештою, Миколу Гумільова – розстріляють. Просто, швидко, як це робилося в ті часи, а Анна нічого не зможе зробити, нічим зарадити. І вона каратиметься ще й через це, адже з першим чоловіком її єднають не лише прожиті роки, але й син.
Другим чоловіком Анни стане Володимир Шелейко, приятель Гумільова. Дуже талановитий науковець, що знав більше 52 мов. Але в ті суворі часи знання Володічки не дуже годилися. Потрібно було вміти „крутитися”, „діставати їжу”. І Анна крутилася. Вроджена аристократка, продавала оселедець при дорозі і це все заради того, щоб прогодувати не лише себе, але й чоловіка Він же бо науковець, йому „не по статусу” базарні торги. Та окрім цього, Шелейко був вельми ревнивим. Анна незважаючи на разючу бідність все одно залишається красивою ефектною жінкою, яка зрештою не може без легкого флірту бо ж вона поетеса. Чи бачили ви поетку, очі якої не освітлює промінчик вселенської любові? Я ні. Але Володимир не міг цього зрозуміти. Він забороняв писати Ахматовій вірші, практично знущався над жінкою.
Зрештою поетеса кидає непутящого чоловіка і йде до молодого композитора Артура Лур”є. Є версія що вони живуть модним на той час „тройняком” разом з Ольгою Судейкіною – знаменитою танцівницею та художницею. Та їхні стосунки швидко скінчаться – Артур емігрує за кордон. Так. Можливо, тут і надходить той лоскітливий момент, коли Анну Ахматову можна звинуватити у розпусті та безпринципній поведінці. Та потрібно зауважити, що мода на „тройняк” у 20-30 роки ХХ століття вельми і вельми поширена. Багато відомих на той час людей жили саме таким чином. Анна Ахматова залишається самотньою недовго. Та і як в ті часи можна було вижити самотній поетесі, що навіть не мала власної квартири? Ніяк. І Анна оселяється разом із своїм новим чоловіком-мистецтвознавцем Миколою Пуніним. Живуть вони у комуналці разом із вельми численною родиною чоловіка (близько 18 людей). Словом, умови у яких доводиться жити Анні Ахматовій далеко не солодкі. І дуже сумнівно стверджувати, що поетеса вийшла за Миколу Миколайовича з розрахунку.
Син в репресивних тенетах
А тим часом син Анни Левко ріс. Коли йому виповнилося 2 рочки, то малого на виховання взяла свекруха Ахматової. І лише у 1929-тому році юнак знову переїхав до мами, тобто у квартиру Миколи Пуніна. Можна собі уявити як хлопцю було морально важко жити із чужими, адже навіть мама була йому майже незнайомою. Коли Леву виповнилося 17, то до університету його не взяли. Мовляв, народився у неблагонадійній родині. Тоді, юнак іде у робітники і з великими труднощами таки вступає на історичний факультет. Але щастя триватиме недовго – 22 жовтня 1935 року Лева разом із чоловіком Анни арешують. Безпідставно. Просто тому, що ці двоє були найближчими людьми поетеси. Розгублена жінка напише листа Самому. Тобто Сталіну. Незабаром сина звільнять.А потім знову арештують – вже надовго. Чоловік же письменниці також буде звільнений, але цей його арешт буде неостаннім.
І от тоді для Анни Андріївни настануть справді страшні часи. Ще не так важко витримувати голод, злидні та невизнаність, як 16 місяців безкінечних черг серед тих хто носили передачі до тюрем. Ось цитати з одного з найвідоміших циклів віршів Ахматової, з „Реквієму”:
У меня сегодня много дела: Надо память до конца убить,
Надо, чтоб душа окаменела,
Надо снова научиться жить.
Семнадцать месяцев кричу,
Зову тебя домой.
Кидалась в ноги палачу
– Ты сын и ужас мой.
Эта женщина больна,
Эта женщина одна,
Муж в могиле, сын в тюрьме,
Помолитесь обо мне.
Мені здається, що ці слова „не від душі” написати неможливо. Анна стояла там у тих чергах, коли мороз вкривав льодом повіки, коли сонце випікало волосся, коли дощ своїми слизькими пальцями пробирався під благенький плащик. Вона була там – разом із своїм народом у черзі століття. І була не просто спостерігачем, а безпосереднім учасником – матір”ю у якої забрали сина і кожен день міг стати для нього останнім. У жахливих липких нетрях невідомості і надії вона провела 16 місяців.
Маріонеткова гра сталінських катів
У 1944 році Левка нарешті випустять. Так влада грається з Ахматовою. Немов з маріонеткою. Вище партійне керівництво розуміє, що Анна Андріївна неабияк талановита. Та в ті божевільні часи виняткові люди були непотрібні.
Держава потребувала сірих посередностей, що фанатично оспівували б світле комуністичне майбутнє. Ахматова ж вміє мистецько мислити. Та ще й так, що достукується до втомлених сердець людей. Чого вартує той самий „Реквієм”, що аж до розвалу Союзу буде заборонений і існуватиме лише у „самвидаві”. Але гра партії з поеткою вельми витончена. Знищити її фізично було неможливо. Занадто потужний вплив на суспільство мала ця жінка. Потрібно було діяти хитріше, значно хитріше.
Неочікувано Анну Ахматову приймуть до лав союзу письменників. І – вперше, за 16 років опублікують. Величезним накладом буде виданий шеститомник. А вже через кілька років у впливовій радянській газеті Ахматову і Михайла Зощенка назвуть: „ пошляками и подонками литературы”, тобто фактично закличуть суспільство відректися від цих митців. Вірші Ахматової будуть визнані „буржуазними”, „блудом разом з молитвою на вустах”. Це означатиме кінець. Кінець її ілюзій щодо подальшої долі Лева, який відразу ж після амністії пішов на фронт. Анна сподіватиметься, що по поверненню син нарешті зможе спокійно зажити вже не за в”язничними мурами. Однак, напевно не судилося.
Так, війна закінчиться. 9 травня стане державним святом. Лев повернеться з фронту. Навіть писатиме дисертацію. Та це не врятує. Його знову арештовують, як і Миколу Пуніна. Поетеса відчує жорстоке де жавю. Величезне колесо тоталітарної історії вкотре повернеться до Ахматової своїми гострими коліщатками. Лев неодноразово у листах буде звинувачувати матір у своїй злощасній долі.
Анна повільно старітиме у самотності. Портрети Ахматової зроблені у зрілості дуже незвичні. Зображена жінка притягує своїми чорними дуже виразними і дуже сумними очима. Якимсь майже неземним поглядом. Здається, що поетеса мандрує у космосі своїх думок і зосередитись їй на позуванні нелегко. Якщо читати вірші Анни Андріївни і водночас дивитися на її портрет, то співставити цих двох жінок – ліричну героїню віршів і реальну земну людину зображену на портреті легко. Лише ось така – відчужена від принад зовнішнього світу, але водночас незламна душевно Анна Ахматова уявляється читачеві. Вона – одна із унікальних жінок свого століття у долі якої можна прочитати чудернацький калейдоскоп епохи.
Без “ретуші“
Мені здається, що Анну Андріївну можна порівняти з білою лілеєю. Колись у Західній Європі було прийнято зображувати на тілі повій цей знак. Таким чином блудниць таврували і ніби відмежовували від суспільства. Цей звичай давно вже відійшов у минуле. І зараз, люди надають перевагу тавруванню словом. Воно жорстокіше. За радянських часів Анна Ахматова була вже потаврована словесно. Її називали „буржуазною” поетесою. Тепер прийдешні покоління порпаються у так званій „брудній білизні” і називають її бісексуалкою, безпринципною жінкою, і ледь не повією. Так, вона була не янголом. У житті Ахматової досі залишається низка темних плям. Та напевно вже потрібно залишити в спокої біографічні тонкощі її життя і просто насолодитися витонченою і дуже жіночною поезією цієї виняткової людини.
